Публікації

Рецензія на книгу Жан-Поль Сартр «Диявол і Господь Бог» від Paul Sv

У цю тужливу весну (осінь), роздроблену на дві нерівні частини холоду й тепла, найкраще буде взяти когось з екзистенціалістів й наповнити душу цивілізаційним смутком, а не просто інтимною безпредметністю (не те, щоб я не цінувала окремі душевні болячки автора чи героя). Бо журба за чинного стану речей у суспільстві б’є сильніше. Герой Сартра Ґьотц страждає від різниці між життям в обраній соціальній ролі та власним я в чистому бутті.

П’єса – ще одна зручна форма, яка дозволяє автору без зайвих відступів одразу брати проблему за барки. Якщо десь і трапляються описи зовнішнього світу, то вони не є мелодійним відступом від основного переказу, як це часто трапляється, наприклад, у романах чи есеях, а доповнюють сюжетний рух. Себто, головне гасло п’єс: нічого зайвого.

Усічення “барокових” частин оповіді, яке в іншому жанрі, звісно, було б помітним, тут має абсолютно інший вигляд. І мені направду складно уявити, як би свою ідею Сартр реалізував у якійсь іншій формі. Водночас роль автора в розглянутому тексті мені важко означити як письменницьку, радше філософську. Бо подеколи тут проступає гола абстракція, насичена думками з “Буття й ніщо”, позаяк схиляєшся до того, що читаєш далеко не художній твір. З огляду на такий досить сухий підхід герої “Диявола й Господа Бога” стають звичайними інструментами для висловлення суто метафізичних міркувань автора. Тому читач, переконаний, що взяв до рук п’єсу в чистому її розумінні, такий читач, про мене, буде розчарований, і лиш знуджено відкладе книжку.

ІСТОРІЯ БЕЗ ІСТОРІЇ

Вже першу сторінку нам відкриває Архиєпископ – його заклопотаність облогою Вормса Ґьотцовими військами після гибелі брата полководця – Конрада. Погодьтеся, означення АРХИЄПИСКОП, крім його соціальної класифікації, нічого не дає, як, власне, ще один образ – БАНКІР. Ні архиєпископ, ні банкір не мають інших розпізнавальних знаків. Як й час у п’єі – наповнений мінімальною кількістю розставлених маркерів; є, натомість, самі здогадки і невеличкі підказки типу індульгенцій та феодального устрою.

І чи коректно хоч би якось шукати історичні відповідники сюжетному часопростору Сартра? Мені очевидно, що французу в цій п’єсі головним було задекларувати, зокрема, ідею втрати Бога (а чи того, що під цим розуміє Сартр). Тому прикметних героїв поза текстом уявити переважно зась, а навколишні описи, коли вони дрібками десь є, своєю розмитістю функціонально нагадують радше театральні декорації. Загалом, кожен з центральних героїв – тут рупор авторської ідеології й поглядів та не проявляє особистісних якостей в жодному з епізодів. Навіть любов, що її демонструють Катрін й Ґільда, не є суто “чуттєвими” вставками.

Повертаючись до тіла сюжету, варто зауважити, як змінюється Ґьотц – брат Конрада, який спершу вирішив будь-що захопити містечко, а після розмови з Генріхом і Насті раптом стає на цілком протилежний світоглядний берег. Сартр навіть не збирається пом’якшувати краї цього зарізкого переходу, що годилося б для будь-якого іншого художнього твору, навпаки – чіткою рискою проводить життя Ґьотца на до і після. Водночас згадаймо, що свій вибір полководець зробив у запалі суперечки.

Ти неправий; ти повчаєш мене, що Добро неможливе, а я все ж таки ладен побитися об заклад, що чинитиму Добро: це, зрештою, найліпший спосіб бути на самоті. Я був злочинцем, я змінююся: я зміню свої погляди і ладен побитися об заклад – стану святим /… Ну що ж, кинемо кості. Якщо я виграю, Зло тріумфує. Якщо я програю. Ох! якщо я програю, тоді я навіть не сумніваюся, що вчиню. Ну ж бо! Хто зіграє проти мене?

Очевидно, що Ґьотц є жертвою авторського тоталітаризму і носієм ідеологеми Сартра, яку той вже й не вдає, що ховає за потенціями обраної текстової форми.

ҐЬОТЦ. /… / Добро спричиняє відчай… Власне кажучи, мені геть байдуже, я не маю наміру його судити, проте я його чиню. Прощавайте.

КАТРІН. Він зшахрував! Я це бачила, він зшахрував задля програшу!

Але тут не один заручник. Ще є Генріх, соціальний поступ якого прямує від добропорядного священика до зрадника й того, що носить за спиною Диявола. Він приходить у табір ворога і пропонує ключ від міста за умови не вбивати священиків, яких цілком імовірно можуть вбити самі мешканці. “Ти їм повертаєш свободу, ти їм повертаєш життя і надію. А мені, собако, а мені, котрого ти змусив зрадити, чи повернеш ти невинність?”

А ось Катрін та Ґільда – саме ті персонажі, якими себе мислить сам герой. Вони його віддзеркалення поступового відходу від морально-етичного баласту.

Отже, Ґьотц з варвара перетворюється у пророка, роздаючи землі Конрада бідним і відмовляючись силою захоплювати місто, а Генріх, переживаючи через вчинену зраду, стверджує про перехід на бік Зла (хоч цей перехід насправді потребує додаткового розгляду), до того ж залишаються ще типовий майже статичний образ пророка Вормса Насті, що переходить на бік сильнішого, й плебса, якому лестять дешеві трюки нового самопроголошеного божого мовця.

Певно, що від початку невдалий розклад ні до чого доброго не призведе. Герої стають жертвами власного самообману, що полягає у неправильній самоідентифікації, викривленій пануючими законами конкретного людського співіснування.

БОГ ПОМЕР

У Сартра смерть Бога супроводжується цілісним становленням героїв. Декларація смерті Бога у ХХ столітті була популярною, хоч паростками ця ідея сягає часів Просвітництва.

До такого висновку приходить Ґьотц наприкінці п’єси, після чого автор зауважує, що пророк знову стає варваром, та ця соціальна функція дуже навіть йому пасує, вона робить його живим. Заперечуючи роль Бога, Ґьотц заявляє про свободу волі. Свободу, насамперед, відповідати за власні вчинки самому.

Бог – це людська самотність. Є тільки я: я сам вирішив, яке Зло чинити; сьогодні сам себе звинувачую, лише я сам можу відпустити свої гріхи; я – людина. Якщо Бог існує, то людина – це ніщо; якщо існує людина…

Коли я кажу про здобуття героєм цілісності, то в цю мить хочеться пов’язати образ Ґьотца-праведника і зламаного під тягарем скоєної зради Генріха. Їхня остання розмова є фактично ключовою, бо саме в ході неї варвар висновує смерть Господа.

Припустимо, Ґьотц та Генріх від початку були єдиною особистістю, і як тільки один втрачає певні ознаки, їх одразу набуває інший. Постійна опозиція обох героїв наштовхує на потребу їх зрівняти чи ввести у коло – що за прадавніх часів було колом Бога, рухом початку й кінця, синім Уроборосом, алхімічними близнюками. На очі описана Юнґом індивідуація – врешті герой усвідомлює свою умовно лиху й добру сторони та приймає обидві. Це частково пояснює й констатовану автором кревність Господа й Диявола: “Диявол – це творіння Господа”.

Автор: Paul Sv
Джерело: Facebook

Хочу прочитати