Моя книга під гаслом «як поєднати непоєднуване» Почну з того, що читалась вона мені довго, тижні 2-3, що доволі незвично. До того я хіба що «Сліпобачення» П. Воттса так тягнула , теж довго вчитуючись і вникаючи в сюжетні лінії, поки плин роману став для мене природнім і зрозумілим. Можливо спрацьовує емоційна втома, можливо те, що

Найважливіше, що потрібно зрозуміти, перш ніж брати цю книгу до рук, це те, що спершу “Розбійник” не був призначений для друку, ба більше, – для широкого кола читачів. Вальзер писав його на окремих папірцях своєрідним тайнописом, за якого буква не перебільшувала міліметра в розмірі. Мовознавцям довелося витратити чимало часу для того, щоб розшифрувати цей химерний

Все, після «Веселки тяжіння» – я впевненно стверджую, американський пост-модернізм – моя література. Книга стала справжнім викликом для мене, та я радію, що не здалася на перших сотнях сторінок. Я її відкладала, поверталась, паралельно прочитала декілька романів. Я вперше взяла записник, аби виписувати українські слова, вислови, словосполучення і за це вдячна перекладачеві цього монументального твору,

Бджоли, яких я полюбив. Я давно пускаю слину на творчість Юнґера, але як завжди читаю все що тільки можна, а не те, що мені б хотілось. В кожній професії є свої мінуси, у моїй – це читати по роботі, багацько читати по роботі. Ця маленька книжка мене вразила своєю незвичністю, глибиною, роздумами та помірним сюжетом.