Першу частину цієї серії, «Сліпобачення», я читав восени 2022 під час харківських блекаутів. Тобто, обставини були на боці концентрації. Попри те, що hard sci-fi не є моїм найулюбленішим жанром (зізнаюсь, я його навіть трохи побоююсь), текст захопив мене із перших абзаців. Цей інтимний акт захопленого читання тривав до самої останньої сторінки.
До «Ехопраксії», яка є непрямим продовженням, йшов довго та обережно. Спочатку відтягував покупку книги, а потім саме читання. Бо боявся розчаруватись, як це трапляється із «сиквелами». І тут я напишу «О божечки!».
Воттс знову підкорює з перших рядків. Стиль, формування думки й головне — центральна тема «Що є людина у цьому світі?». Наче звучить банально, але одну й ту саму думку можна обсмоктувати по-різному. Воттс, через свій фах біолога, робить це з експозиціїприроди. Що ми є? Яке місце посідаємо в цьому світі? Чи є для нас місце за межами нашої власної «савани»?
З перших розділів історія своєю динамікою хапає за горляну, а потім, не розчіплюючи пальців, повільно придушує. Саме саспенс та психологія роблять цю книгу особливою. У більшості ви не знайдете тут динаміки у звичному її літературному розумінні. Ця книга про «поговорити». І питання вона ставить вельми тригерні. Поцінувачі творчості Г. Ф. Лавкрафта оцінять.
Саме сюжет є найслабкішим місцем цієї оповіді, бо він… формальний. Потрібні були особливі обставини, щоб розіграти симфонію по нотах та до останнього акту не покидає почуття «штучності» створених декорацій. Але як із архетипом Сірі Кітона (протагоніст «Сліпобачення»), дочитавши, розумієш, що інакше просто бути не могло. Бо оркестр, створений паном Воттсом, зіграв по нотах та приємним чином простимулював мозок. Отже, в пласті сюжетної фабули сама атмосфера та саспенс перекривають деяку натягнутість зав’язки.
Персонажі. Цього разу у нас нова палітра («команда») із дещо іншими ролями та мотиваціями. Тепер це незграя однодумців, а істоти, які змушені бути разом у замкнутому просторі, бо пункт призначення єдиний, хоч і цілі різні. Так через персонажів нам розширюють лор світу, який ми побачили в першій книзі, та зв’язують тонесенькими ниточками із «Сліпобаченням». Так як події відбуваються паралельно, дуже цікаво спостерігати за думками персонажів стосовно місії «Тезея» (Ми, читачі, трохи більше про ту експедицію знаємо, еге ж?). Фансервісу тут вистачає та він грає в унісон саспенсу.Я не буду спойлерити. Ви маєте дійти до цього бомбезного фіналу самі. «Воттс, мужик, коли третя книга?!».
Стосовно «наукового бу-бу-бу». Навіть якщо вичогось не розумієте, не переймайтесь, пан письменник пояснить. Стилістична перевага в тому, що торкаючись наукового, його не несе на десятки сторінок та у тебе не виникає відчуття, що ти читаєш Вікіпедію. Для пояснень приводяться приклади та аналогії, що будуть зрозумілі людям, що далекі від біології та космосу. Але все ж таки, до цієї книги треба бути готовим. Вона робить боляче тим, хто вважає людину «вєнцом тварєнія» (релігійна тема тут теж розкручується) та «вищою расою». Якщо вам подобається творчість вже згаданого Г. Ф. Лавкрафта та концепція «Ти під диваном не пропилисосив, там досі люди лишились», то вам буде комфортно.
Саме за подібні книжки (теми, поставлені питання) я й полюбив читати книжки. Текстовий наратив стимулює мозок сильніше за нав’язану знімальною командою картинку. Хороша книга та, що викликає емоції. Після «Ехопраксії» вониллються немов вода із переповненої ванної, так їх багато.
Оцінка: 5/5
Плюси: добре прописані персонажі, глибокий саспенс, «великодинки» на «Сліпобачення», центральна ідея твору, фінал.
Мінуси: притягнута за вуха зав’язка, 2/3 екшн тільки в балачках та поглядах (особисто ніц не маю проти), станом на 10.07.2023 третя книга ще не дописана.
Автор: Кирило Половінко
Джерело: Facebook
