Публікації

Рецензія на книгу Жерар де Кортанз «Індиґо» від Yana Stavska

Є всеосяжна пітьма, з якої не вдасться виловити жодного силуета, тоді як одна свічка у вузькому коридорі може вдихнути життя у цілий бенкет душ на стіні, відтіняючи найвиразніші постаті. Зі світлом вдається отримати колір: грайливі дельфіни і безтурботні жінки з кіфарами на стінах Кноського палацу, переливи червоного й темного на кратерах давніх греків і білосніжна сукня на засмаглій шкірі Клеопатри Вотерхауса. Що там – без світла очевидно й не було б загадкової тіні, яка досі лякає у грозу.

Ми народжуємося і помираємо під цю коротку симфонію кольору – допоки очі не застилає ніч: уже без місячного відблиску на поверхні тихого озера.

Жерару де Кортанзу вдалося, про мене, неймовірне – написати не просто історичний роман (на перший погляд), вочевидь й не детектив (як подумає спершу читач), де Кортанзу вдалося вилити фарбу у цеберко й написати картину. Картину, власне, утілену в текст.

Галерея на 266 сторінках. І кожен символ приховано – тут найліпше стати копачем й дістатися фундаменту вілли в Помпеях, самому дослідити запечатані проходи пірамід або, не чекаючи дозволу бібліотекаря Хорхе, видертися виснаженим на горішній поверх і таки знайти другу частину “Поетики”. Мені подобається, що де Кортанз так цінує свого читача, даруючи безмір, простір розмислам й усяким ходам.

Головний герой – Жан Жіобер – маргінал й митець. Маргіналом його робить показна зовнішність – синя пігментація обличчя; митцем – маніакальне бажання віднайти ідеальний колір й таким чином обдарувати життя справжньою метою.

“Жіобер визнаний майстер конкретної синьої барви. Тієї, якою відливає пір’я на спинці одного конголезького птаха, тієї сині, яка вкриває його животик, крила, довгий, з гострим вістрям, хвіст. Фарби, якою змащували своє тіло деякі воїни латинської Великої Бретані, аби страшніше виглядати під час боїв. Синьої барви, якою повністю зафарбовують себе голі ефіопські жінки й діівчата перед початком релігійних церемоній. Тієї барви, яку окремі закони й укази забороняли використовувати під страхом смертної кари і яку дехто називав “фарбою диявола”.

Синій – ще й колір повішених та фарба форми солдатів часів Французької революції. Тому й колір ідеології, політиків і війни. Це колір змін з, на жаль, трагічним звершенням.

А терор автор засуджує з перших сторінок – епізод убивства батьків Жіобера – італійських аристократів, коли тих упіймали, “розчленували, їхніми ногами заряджали гармати, а голови носили на вістрях”. Ось у яких деталях ховається диявол де Кортанза, ось де залишилося серце Жіобера, обличчя якого відображає синьку вояцького одягу Дюми – кривдників родини. Цей епізод з, проте, новими описами виринатиме з-під глибин оповіді ще не раз.

Жіобер – такий собі алхімік, що, спілкуючись з поводарем (Блакитним Вершником), пробує створити свій магістерій, блукає потаємними підземеллями і подовгу просиджує за експериментами. Він заворожує і захоплює. Це Авраам, який, замість убити Ісаака, показує йому жертовним ножем на сяючу у занебессі зірку.

Ґьоте писав, щоб відчути колір, треба опинитися з ним у кімнаті віч-на-віч, і щоб око ніщо, крім нього, не займало. Здається, де Кортанз одним рухом вводить нас у блакитне приміщення, однак з кожною сторінкою змінює її відтінок: від аквамарину до темно-синього й індиґо, пильно стежачи за поглядом читача.

А проте колір – то зовнішня ознака, бо за цією місячною синявою ховається людська трагедія, котра була раптом вирвана за волосся з власної фортеці і відправлена на подіум до черні. Поразка аристократії та її заміщення буржуа на тлі політичного бунту у французькій літературі оскаржується не вперше, і герой де Кортанза її переживає не легше. З огляду на події автор тому, імовірно, вводить корисливого підприємця нової доби Блозейна, ладного заробляти на всьому, а найбільше – на опіумі й зброї. Скажімо, Блозейн чудово пасував би якійсь із п’єс Брехта.

Та ми помилимося, згадавши лише про синю барву. Полотно де Кортанза уміщує зелене, біле, червоне й чорне фарбування, перерозподіляючи їхні сенси в залежності від динаміки перебігу сюжету. Тому перед нами – жива повноцінна картина з дещо увиразненим індиґовим акцентом.
Цей роман є насправді універсальним, бо численні ходи автора у тексті дозволяють упевнено триматися на воді усякому читачу: без і з надміром досвіду. Це нагадує мені відвідини Собору святого Петра чи римського Пантеону, здатних закохати у свою велич кожного.

Автор: Yana Stavska
Джерело: Facebook

Хочу прочитати