Публікації

Рецензія на книгу Салман Рушді «Флорентійська чарівниця» від Дмитра Різдванецького

Писати – це майже завжди страждання. Так вважав, наприклад, Пастернак – для нього кожен вірш був і «грою і мукою». За композицією слів можна вгледіти тяжбу сумнівів та колосальні зусилля в прагненні втиснути в мовні елементи якомога більше сенсу і змістовності. Подібне дуже характерно для творів, які не є чистим потоком свідомості, а ретельно шліфуються на кожному етапі для досягнення єдиної нитки словесної думки що вибудовує когнітивні конструкти і, урешті решт, веде читача до катарсису. Такий стиль об’єднує багатьох письменників двадцятого століття, в особливості футуристів, де ідея панує над формою. І хоча наприкінці минулого віку вітер літератури штовхнув покоління авторів у сторону беззмістовності і розмитості сенсів, деякі з них навчилися підіймати глибокі філософські проблеми не втрачаючи при цьому поверхневих даремності і бравурності.

Зі своєю версією магічного реалізму, зовсім не схожою на ту традицію, яку ми бачимо у Габріеля Маркеса, Салман Рушді займає особливе місце серед письменників сучасності. Вдало жонглюючи абсурдами, та провокаціями на релігійну та етичну теми, вимальовуючи на поверхні полотна оповідання обтяженні величчю колективного несвідомого емоційні образи, він водночас отримує на зворотній стороні ретельно сконструйовані системи смислів. Такими в більшій мірі є його роман «Діти півночі», і дещо в меншій, але більш провокативній «Сатанинські вірші». В «Дітях» він розкриває болючі проблеми становлення незалежного індійського народу, його ослабленості і незахищеності перед необхідністю самостійно вирішувати свою долю після поступового занепаду гегемонії Заходу. У «Віршах» він апелює до проблеми розбіжностей, передаючи через різниці в культурах внутрішню амбівалентність людини; розглядаючи феномен втечі від себе як внутрішню суть, а фізичну еміграцію як її зовнішній прояв. В цих романах Рушді працює майже з чистими потоками свідомості. На відміну від Пастернака, він не виточує їх до чіткості та максимального наповнення, але при цьому зберігає конструкцію, яка підносить ідею і зміст оповідання як його головні елементи. Тим цікавіше, переживши разом з героями романів «Сатанинські вірші» і «Діти півночі» хвилю інтелектуального збудження і когнітивного шоку, поринути з головою у такий не схожий на ці твори, а тобто зовсім беззмістовний роман «Флорентійська Чарівниця».

〈 Рушді у своєму романі-казці не підіймає жодних проблем; існування всієї історії виправдовується виключно самою історією і його бажанням її розповісти 〉

Давня філософська дилема про те, «чи існує краса без спостерігача», набуває форми інакшого питання «чи існує краса без оповідача». Рушді у своєму романі-казці не підіймає жодних проблем; існування всієї історії виправдовується виключно самою історією і його бажанням її розповісти. Його провокативні прийоми на тему релігії та державності порівняно не помітні; його феєрії та суб’єктивізми на тему моральності сприймаються як історична правда – незмінні і невикривлені елементи повісті. Увесь роман має виключно естетичне значення, головне в ньому – це візуалізації, просторові та кольорові образи. Він наповнений незалежною від читача красою, чарівною і іноді й огидною водночас. Його жебраки і повії настільки ж сильно приваблюють, як королі і принцеси. Сюжет служить клеєм, який потрібен читачу для канонічного сприйняття, але зовсім не потрібен самому оповіданню. Воно живе незалежно від нас і від автора, а життєві шляхи його мешканців простягаються далеко за його межі, у інші світи і часи.

〈 У світ, що створив у своєму романі Салман Рушді, треба заходити абсолютно голим, не зважаючи на всі поширені етичні установки. Тільки таким чином можна буквально відчути на своїй шкірі теплий арабський вітер, вдихнути на повні груди гнилий запах гарячих середньовічних портів, побачити на власні очі жінку-аніму, і загорнутися в її кінцівках, проникнути їй у шкіру і залізти під саме серце, засипаючи з його биттям наче з колискою 〉

Центральним образом роману є Юнгіанська Аніма: чарівниця, богоматір, надприродна сутність, але так само і повія, примара, відьма. Дуальність жінки подається тут як суть її єства, та як суть речей взагалі. Автор не віддає переваги хорошому чи поганому, він не робить ніяких висновків, для нього все: смерть, жовч, чоловіче сім’я, прянощі та пахощі, гладкі королівські пальці та дряблі повійчині стегна, метелики та їх личинки, личинки мух і лайно, в яких вони порсаються – все це є краса, танець, гармонія. Читати роман «Флорентійська чарівниця» – це займатися палким та гарячим сексом, відкинувши усе традиційне, суб’єктивне або навіяне. У світ, що створив у своєму романі Салман Рушді, треба заходити абсолютно голим, не зважаючи на всі поширені етичні установки. Тільки таким чином можна буквально відчути на своїй шкірі теплий арабський вітер, вдихнути на повні груди гнилий запах гарячих середньовічних портів, побачити на власні очі жінку-аніму, і загорнутися в її кінцівках, проникнути їй у шкіру і залізти під саме серце, засипаючи з його биттям наче з колискою.

«Флорентійську чарівницю» можна назвати лагідним підручником по гедонізму, який здатний підштовхнути сміливих людей до нового, незнаного досі досвіду. За рамками моральних устоїв її краса незаперечна. Разом з тим цей роман не можна назвати категоричним, – він нікого не ображає, і залишає шанс для естетичної насолоди людям з більш традиційними поглядами. Зрештою, мало хто може встояти перед чарами відьми.

Автор: Дмитро Різдванецький
Джерело: Книжкова Шафа

Хочу прочитати