Берлін Александерплац

Альфред Деблін «БЕРЛІН АЛЕКСАНДЕРПЛАЦ» (Видавництво Жупанського, 2019, пер. Романа Осадчукп) або Людина і фейсбук
Майже сто років тому в есеї «Побудова епічного твору» Альфред Деблін нарікає, що у сучасного автора немає безпосереднього контакту з читачами. Зараз це твердження викликає у нас хіба що усмішку, бува роман ще у друці, а коментів на сторінці хоч ложкою вигрібай. Іншу посмішку викликають деякі факти з біографії Дебліна, як то знайомство з відомою фотографкою на маскараді ( А.Д.постить селфі з вечірки)) і подальші двадцятирічні стосунки з нею(«Oh,hombre!», – коментять статус прихильники Гемінґвея))

Натомість, і текст «Берліну», і міркування Дебліна стосовно нашої зневіри до літератури надто сучасні і актуальні, і це вже серйозно.

Коли вичерпано інші формати повідомлень, з`являється модернізм, як засіб руйнування і нового формотворення. А я, вагаючись між Джойсом і Дебліном у книгарні «Є», (приємне таке вагання, бо маємо обидва визначні твори в українському перекладі, і так було не завжди) обрала другого і не пошкодувала. По-перше тому, що люблю свіжі переклади, а по-друге – маю сентимент до перекладів Романа Осадчука. Серед улюбленого – витончений сплін і самотність Бодлера («Вже», «П`янійте», «Півсвіту в твоєму волоссі»)( Комубук, 2017), Зебальдів ностальгійний «Аустерліц»(Комубук, 2020) а також вірш-інтро до оповідань Говарда Лавкрафта «я в ніч пішов, чекать не став» (вивчила напам`ять щоб блукати туманними місцинами, а хоч би й Берліном початку ХХ століття).

Між іншим, прихильник Ніцше і скептик Фройда, Альфред Деблін не заперечував впливу Джойса, як не на фабулу, так на форму свого твору – «то був ходовий вітер для моїх вітрил».

Звісно, роман-колаж на п`ятсот сторінок навряд чи може бути прочитаним за один вікенд, та й нема у тім потреби. Я читала повільно із задоволенням, смакувала і відкладала, ненадовго, щоб не втрачати атмосфери і водночас так, щоб скучити за Францем Біберкопфом, диваком і невдахою, що збирає зусебіч чарівні скельця, шматки газетних реклам, уривки Святого Письма, пісеньки, приказки і розмови за шинквасом. До речі дуже сподобались переклади віршів і те, як майстерно і легко їх «вшито» у тканину тексту.

Алюзії на Ґете, алюзії на Шіллера, приховані цитати і факти з історії, побутові дрібниці, посилання на тогочасні німецькі газети, розмовна мова – «сушити голову», «хтів доволі укоханий та шо уліз і здимів варто за дівчину пригубить оцю чарчину по цимбалах зайця п’ята нога» – за ці смаколики і шикарні додатки (Вальтер Беньямін!), без яких масив книги був би неповний, щиро дякую пану Роману. Навіть не уявляю, скільки потрібно зусиль і неабиякого занурення у контекст аби адаптувати берлінську говірку і донести усі сенси українському читачеві, перекладачі для мене – завжди боги від часів Вавилонської вежі 🙂

Часом текст дуже смішить, як то розвиток теми з афішею театру «Ренесанс» і його можливих глядачів на лікарняних ліжках (спали на думку деякі тутешні карантинні заходи)), утім, здебільшого він трагічний, такий що оповідає історію насильника і жертви на тлі міщанського побуту доби Ваймарської республіки. Попри те, що «Берлін» навантажений метафорами і поліфонією, читається він легко, варто лише вхопити хвилю, і не відірвешся, останні сто сторінок ковтаєш узапій, шкодуючи наперед про близькість фіналу.

А що ж Деблін? Він, мабуть, любив той Берлін і тих нещасних волоцюг, бо мав нагоду спостерігати за ними у спосіб, який вважав «єдино правильним, а саме живучи серед цих людей, діючи і страждаючи разом з ними», там, де він виплекав свого Франца Біберкопфа, котрий є, без сумніву, його епічним героєм.

Наразі ж автор «Берліну Александерплацу» стверджував, що нам треба йти за Гомером…могти і бути..а це вже, погодьтесь, десь за межами теперішнього фейсбуку..