Публікації

Рецензія на книгу Герман Брох «Смерть Верґілія» від Кухоль Вакха

Нерідко книжка забирає у мене всі душевні сили, але не голим співчуттям героям (я позбавлена, на жаль, читацької емпатії), а глибиною порушених питань, звісно, якщо автор не стримується лише якимись зовнішніми атрибутами лиха абощо. Герман Брох з тих, кому не лячно розкрити найдревніші сувої з внутрішньої бібліотеки зі сущими страхами, насамперед пов’язаними втямленням плинності життя. Такий і Вергілій Броха. У ньому я направду побачила чимало нагого людського (для митців такої ваги це, почасти, дивина. Йому поставили пам’ятник ще за життя, не переймаючись, як самому поету перебувати між того холодного каміння), і це підкуповує.

Я недарма звернулася до сприйняття літературним середовищем постаті Вергілія, бо літературознавчі кола (й богословські) часто називають Вергілія пророком, ясновидцем, який передрік народження Сина Божого. Деякі епізоди, як-от розходження водного обширу перед Арістеєм у IV книзі “Георгіків” чи той же оповіщений Вергілієм прихід дитяти, що змінить світ, у “Буколіках” і справді перетинаються з біблійними сюжетами, однак для мене вони мало важать. Як мало важать й зведені сучаснішими авторами мертвотні обеліски. Про автора відомо небагато, а версій біографій – сила-силенна. І з-поміж цієї какофонії найкраще просто читати його твори й зважати на час їхнього написання, щоб робити якісь свої куценькі висновки.

Герман Брох, безумовно, весь той масив вивчив, талановито увівши в саму історію гордовиту постать імператора Октавіана, якому Вергілій присвятив “Енеїду”, і його соратників по перу Луція й Плотія. Не забувши ні про Гомера, ні про Горація, ні про Мецената. Людині, хоч трохи обізнаній в історії давнього світу, написане у таких живих деталях розглядати буде неабияк цікаво. В образі Вергілія автор охудожнив не лише блискучого поета, чиє ім’я найдоречніше промовляти у храмі Мельпомени, а й живу людину – з фізичними й душевними слабкостями, з тими от страхами, про які я вище вже мовила: які обплели корінням ще наших предків, приречених вмирати десь в темних печерах під боком своїх сплячих жінок й чоловіків; глибокі, неусвідомлені та дикорослі, що передавалися з покоління у покоління.

“Смерть Вергілія” починається з прибуття поета у Брундизій. Виснажений морською дорогою, римлянин не без допомоги Цезаревої прислуги сходить на сушу і, пробираючись крізь грубий простолюд на ношах, вирушає до палацу імператора. Розшалілий від прибуття Цезаря натовп спершу кидає образи в бік Вергілія, що той, мовляв, поводиться, мов бог (і цьому найпевніше підтвердження, що землі поет не торкається, а в давнину це направду розцінювали як претензію на божественність), а потім сам кидається багаторуким тулубом на автора “Енеїди”. Громадян зупиняє малий хлопчина. Цей епізод, про мене, введений не заради знайомства з головним героєм, а задля першого протиставлення – поета й публіки. Зауважу, що на таких опозиціях тримаються пар порушені у романі конфлікти.

Сам хлопчина, який вже у покоях Вергілія назветься Лісанієм, є важливим символом у тексті. Фактично потойбічним помічником не без психоаналітичних властивостей. До тріади ввійде і потайна муза Плотія, і малий раб, який почасти утілюватиметься у Лісанія. Духовна тріада супроводжує хворого Вергілія у його передсмертних мареннях, тілесних муках і врешті переходу Ахерона.

Так, “Смерть Вергілія” – це про смерть, останні 18 годин життя хворого поета, але з усім тим це ще й повнокровні диспути між помираючим та його друзями з одного боку, з Октавіаном – з другого, і короткий діалог з увічненою коханою Вергілія. Хоч останній випадок навряд може вважатися розмовою у буквальному розумінні. На відміну від Платонового Сократа, який, прийнявши трунок, прогулювався камерою і простодушно чекав на зустріч зі смертю, Вергілій якийсь час вагається; він наче і готовий до переходу, та раптом констатує: “О, як же хочеться жити!” Ні, це не давній героїчний тип, а радше вплив непроголошеного катехізису ХХ століття. Тут доречно виникне ще одне питання: чи взагалі варто тоді казати про Вергілія-поета Риму у цьому творі? І досі розглядати введений образ як загравання Броха з історичним спадком Європи?

У дискусіях в романі розкривається, наприклад, страдницький намір Вергілія знищити недописану “Енеїду”, або ж його ставлення до діянь імператора. А ще протиставлення цілей мистецтва: бажання врешті інтимно сягнути підмурків світу, тобто граничного знання, і потреби вплинути на цивілізаційний поступ, жертвуючи глибиною.

“… та знаю я й те, що мистецтву не можна накинути жодну повинність – ні слугувати державі, ні будь-яку іншу… / … служити на ратному полі, але не пустопорожніми віршами, в яких – лиш огидна погорда, а мистецтва немає, бо їхня нікчемна самозакоханість пожитку державі не дасть…”

І трохи пізніше: (….) проникаючи пласт за пластом, навпомацки, навмання до недосяжних померкових глибин початку й кінця, проникаючи до незбагненно-божественного у світі, у всесвіті, в душі ближнього, проникаючи до тієї останньої богозавітности, яка, ладна прокинутись і відкритися, таїться повсюди, навіть у найпослідущій душі; саме це відкриття божественного через самопізнавальне пізнання власної душі, – саме це і становить місію людського мистецтва, його вселюдську місію, його пізнання місію, а отже, й виправдання його права існувати, що виявляється у мистецтві рокованій похмурій близькості до смерти, бо лише в такій близькості воно і спроможне стати мистецтвом істинним, бо лише так воно – до символу розкрита людська душа (…)”

Оскільки мова про смерть, то головним конфліктом, звісно, залишається навіть не страх перед гибеллю, а усвідомлення марноти написаного і тут же спробою відшукати пізнання мистецтва інакшими, неусталеними досі способами.

З цього випливає пізнання через строфи сущого, бо що ще лишається. Однак мова не про красу (читай пишноту викладу), якою зачерпують лише піну реальності, а чогось досі непромовленого. І через відсутність якої-небудь чіткішої артикуляції спіймати сенс отриманого нізвідки знання хоч би за хвіст здається ще важчим. Ця потреба пізнати і чуття, що завдання так й залишиться невиконаним, породжує душевну тривогу Вергілія на смертнім одрі.

Роман, проте, переважно наповнений внутрішніми монологами, які могли б за нагоди розшифрувати психоаналітики. Чого варта, повертаючись до раніше сказаного, встановлена Брохом тріада, що наприкінці зливається в одне: “…розпізнав Лісанія в Плотії, і Лісанієм був він сам, розпізнав раба в Лісанію, і рабом був він сам”. Суперечності, які роз’їдають зсередини певність Вергілія-поета, займають більшу частину книжки. Вони і є тими символічними вставками, що означають поступове розкладання фізичної оболонки Вергілія та перехід його у позачасове небуття.

“… та вже нічого не можна було ні знайти, ані розпізнати, на рівномірно-зеленому застилі жодне з дерев не здіймалося над рештою… “

Живописними залишаються довершені, на мій погляд, описи життя вулиць давньоримського міста, живої поведінки окремих героїв, наприклад, коли лікар Вергілія поспіхом розчісує розкуйовджену бороду перед приходом імператора, чи шурхання тоги Луція, коли той вмощується біля хворого, а чи Октавіанове нервове постукування ногою. Що там, сам охудожнений образ Вергілія виграє подеколи незручним різнобарв’ям; римлянин постає після нічної кризи майже мерцем – він багато кашляє кров’ю, а власна блідість дивує фаворита імператора не менше, ніж читача, розгубленого очевидним розходженням писаною величчю постаті поета і його реальним становищем. Кожна деталь, хай вона й не відіграє суттєвої ролі у творенні конфліктності смислів, загалом формує композиційну багатошаровість.

Так, констатую, Вергілій у Броха виявляється не меншим божеством, ніж у ранніх богословів або сучасних літераторів. Автор вправно вплітає в оповідь дух Вергілія-пророка. Також ставить епіграфом епізод зі сходженням Енея у підземний світ, щоб побачитися з Анхісом, що пізніше, після Вергілія, використає й Данте.

“Дай же, батьку, правицю,
Дай, привітаймося щиро, моїх не цурайся обіймів”.
Так голосив і обличчя слізьми умивав він рясними.
Тричі його намагавсь він руками за шию обняти,
Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно,
Наче легенький вітрець або сонні примари летючі.

Після уточнення заповіту Вергілій зі спокоєм вирушає у свою посмертну подорож на човні з Лісанієм та Хароном. А ось наступні події, найпевніше, треба трактувати вже не з самих лиш біблійних текстів, а й містичних, оскільки навряд цей роман оминуло захоплення Брохом духовними працями.

Спершу все видається напрочуд чітким, бо ж мандрівка підземною рікою з човнярем на пару поширений сюжет у міфології. Тоді як з возз’єднанням всього живого в єдине ціле, змій у криниці, що скубе собі хвіст, зліт риби у небо, урешті розпад тритона часу, початок дня й злиття усього сущого викликає додаткові питання. Зауважу, що образ дракона зустрічається у старих фоліантах, мабуть, так само часто, як й міф про всесвітній потоп чи творення перших людей.

Герман Брох став ще одним чудовим відкриттям поряд з минулорічними – Унамуно й Музілем. Без сумніву, на цьому моє знайомство з ним не закінчиться. Принагідно подякую Абрахаму за рекомендацію, вона чекала свого часу у моєму електронному нотатнику, і ось дочекалася.

Автор: Кухоль Вакха
Джерело: Facebook

Хочу прочитати