Після “Криги” братися за ще одного “товстуна” зовсім не випадало, тому вирішив прочитати збірник повістей і оповідань класика готичної літератури Артура Мекена. Що ж, Лавкрафт мав гарний смак, якщо брав собі за еталон творчість цього британця.
Перед тим, як розповідати про конкретні твори, трохи загальних вражень. Проза Мекена дуже “смачна”. У ній вистачає описів і дія розвивається неспішно, та читати це не заважає, а навпаки. У його письмі розчиняєшся, ловиш ритм, насолоджуєшся атмосферою. Це дійсно мандрівка незвіданим. Тут навіть (о, Древні Боги!) наявні діалоги! Уявляєте? Для опису древніх неописуваних жахів не треба описувати їх по 5 сторінок).
Мекен грає тонше, це проза натяків, напівтонів, яка покликана розбурхати уяву читача, хай сам собі вигадує страшне, автор його лише підштовхне у правильному напрямі. Чимось це нагадує підхід Роберта Чемберса із тієї ж “чорної серії” Жупанського. Лише у Чемберса атмосфера скоріше урбаністичного горору, якась істерично-нервова, а в Мекена — горор “від землі”, тихий, природний, невідворотний як плазун. Обидва підходи цілком справляються зі своїм завданням, вони просто різні.
“Великий бог Пан”
Чудова річ. Один із найсильніших творів збірки. Цільна історія, яку розказує віддалений очевидець, що постійно випадково трапляє на деталі однієї страшної історії. Такий прийом виглядає трохи награно, і надалі Мекен ним іще позловживає, але тут наявна своя логіка. По-перше, ми бачимо усі жахливі події лише краєм ока, самі собі домислюємо страшне, а, по-друге, історія може не панькатися з головними героями та вбивати їх без жалю.
Як підсумок — атмосферно, красиво, цільно. Дійсно класика.
“Сокровенне світло”
Коротка замальовка про “божевільного доктора”. Читати цікаво, але в пам’яті не залишилось.
“Осяйна піраміда”
А оце вже крута річ. Детективна історія в манері Конан-Дойля, лише навиворіт. Замість розвінчання міфу скептиком, той доходить “страшної правди”, хоча на початку розслідування був твердим раціоналістом. Багато покликань на кельтську культуру, оригінальний погляд на історії про “фейрі”. Сподобалось)
“Три самозванці” та “Червона рука”
Найбільший твір збірки та дотичне до нього оповідання. Доволі масштабна історія, яка аж надто зловживає збігом обставин. Хоча сама ідея і фінальна розв’язка дуже порадували. Тут, як і в кожному доброму детективі, читач буде намагатися розплутати клубок таємниць, не відгадає, але залишиться задоволений фіналом.
“Білі люди”
Найпоетичніша річ збірки. Фактично, “Пошуки Кадата” здорової людини. Намагання проникнути в світ “за ширмою” людської уяви, але не відкривати всіх таємниць а залишити читача в приємному післясмаці роздумів.
“Уривок життя”
Твір, який підтверджує, що Мекен може і в буденність. Дійсно уривок із життя звичайного міського клерка. Упізнавані ситуації, близькі кожному, здавалося, мали б викликати позіхання і знудження, але ні, гарне письмо — воно і про богів, і про людей. Тим більше, до кінця твору життя героя стає все дивнішим і ми разом із ним починаємо сповзати за межі божевілля. Дуже гарно передано, як людина потрохи втрачає впорядкованість життя і поринає в світ фантазій (чи навпаки — знаходить реальність). На диво, у цьому творі більше “Матриці”, ніж готики.
Як підсумок — прекрасна збірка, настояна й доросла. Ніяких дешевих жахастиків, зріла проза розумної людини про сутність страху і межу реального. Щирі рекомендації і подяка Видавництву Жупанського за можливість прочитати українською.
Автор: Іван Баран
Джерело: Facebook
