Публікації

Рецензія на книгу Старша Едда від Кухоль Вакха

Снігові дюни вкрили крони Іґґдрасіля, і Одін Високий спочиває зі всіма своїми іменами. Зосталися самі кістки від прудконогої Хейдрун, що скубла Лерадове листя. Нема і Ейктюрніла – його надщерблені роги упали край дороги до Асґарда. Нічого немає, сама пустка, лишена людьми минувшини. Ми відроджуємо їх у власних храмах пам’яті, невинно схрещуючи руки у молитвах забутим богам.

Старша Едда – то Псалтир, його священними текстами Імір ще не раз дасть життя водам і небу, а йотуни вчергове зійдуться у боях з холодородженими. Як і всяка велика література, Едда дарує безсмертя своїм героям, котрі полягли у нерівній боротьбі з християнськими пророками. Узагалі-то, мене завше дивувала ця властивість текстів, бо вони не гірше живильної води зцілюють зранені тіла – вигадані й існуючі. Я назвала б це воскресальною дошкою, а проте підібраний шифр допоможе віднайти потайні знаки, що їх давні люди ховали від своїх нащадків, скривджених во ім’я Отця, Сина і Духа Святого.

Я щаслива тримати цей примірник рідною мовою. Віталію Кривоносу, здається, вдалося не просто перекласти, а самому ввійти до кам’яниці й торкнутися божого праху. Даруйте, але це саме той випадок, коли не можна мовчати про людину, завдяки якій Старша Едда побачила Україну. А ще варто було б окремо згадати й саме Видавництво Жупанського, що подарувало нашому літературному фонду країни таку пам’ятку.

Пісні я читаю вже вдруге, і щиро подивована власній пам’яті, оскільки космогонію й теогонію Скандинавії умовно пройшла за кілька годин зосередженого читання. Ось з героями, історії про яких складають другу велику частину, було важче, а втім і цей шлях так-сяк здолала.
У лабіринті текстів

Корпус едичних текстів починає “Пророцтво Вьольви” – про створення і загибель світу. Ось так, питання руба. Саме звідти сучасники дізнаються про останню східку мечів і Раґнарьок, коли всім чинним богам суджено померти. Доволі елегійна частина, і нинішньому читачу навряд збагнути, як боги можуть назавжди покинути світ.

А проте по завершенню “Пророцтва” одразу слідує “Повчання Високого” – того самого, що вміщує важливий епізод зі сходженням мудрості Одіна, коли він повісився на Світовому Древі, прохромивши себе списом, щоб через стан смерті отримати Руни (таємні знання).

Знаю, висів я
на вітрі холоднім
аж дев’ять ночей,
списом пробитий
Одіну в дар,
сам собі в жертву,
в гіллі того древа,
чиє коріння
сягає глибини,
людям незнаних.

Ніхто не живив мя,
ніхто не поїв,
дивився додолу,
руни підняв я,
із криком підняв їх,
аж потім упав я.

Одін “випив чарку віщого меду” та “отримав плоди мудрості тої…”. Верховного бога супроводжують два ворони Розуму й Пам’яті Хуґін і Мунін. Сам Високий має численні ймення.

За свідченнями німецького хроніста Адама Бременського ХІ століття, у головному капищі шведів знаходилися статуї трьох найбільш шанованих мешканцями богів. Наймогутніший з них Тор сидів на троні, по обидва боки від нього – Вотан (який очевидно й став Одіном) та Фріккон (Фрейр). Для скандинавів, імовірно, грубуваті риси Тора були ближчими, ніж двоїстість Одіна, та з часом ролі змінилися, і престол Асґарда зайняв Одін. Про що свідчить структура, розроблена Жоржем Дюмізелем: Тор уособлював духовну та юридичну владу, Одін – військову міць, а Фрейр – багатство і плодючість.

Безумовно, всі епізоди насичені кришталем північної мудрості і художньої образності. Наприклад, сотворення усього сущого з членів Іміра

З Іміра плоті
Земля утворилась,
А гори – з кісток,
Небо – з черепу
А з крови – моря.

… і розділення світів, з чим безперечно пов’язаний образ Світового древа Ас Іґґдрасіль, коріння якого проходить Хейль, Йотунхейм і Мідґард. З вимені Хейдрун, що скубе Лерадове листя, “тече світлий мед у глек невичерпний”, а на даху стоїть олень Ейктюрнір, роги якого “роняють краплі у Хвергельм, ріки такі напувають…”. Під деревом норни “різали руни”, “присуд судили”, “життя обривали, всім, хто родився, долю рекли”. З Іґґдрасілем, імовірно, пов’язана й деревистість перших людей Аск і Ембла (букв. Ясен і Верба).

Неймовірно живописно описуються обійстя кожного з богів і душ, зокрема Вальхалли, яку зачіпають рукави Тунди…

Вальґріндом зветься
брама священна до храму,
що в полі стоїть;
давні ворота
мало хто знає,
як відімкнути.

Брама п’ять десятків
і ще сорок виходів
має, гадаю, Вальхалла;
вісім десятків ейнхер’їв
вийде із кожної брами,
рушивши в битву останню.

В Едді є місце й пригодам Тора та Локі (міфологічного лукавця-трікстера) за посередництва Одіна. Не зупинятимуся окремо на них, хоч кожна з дій богів не залишаються без відповіді. І це, в першу чергу, стосується Локі, який після сварки з Верхніми на бенкеті у морського троля Еґіра через страх бути покараним перетворився у лосося, але його спіймали сіткою й прикували до скелі (як тут не пригадати Прометея) – на пожертву світовому змію.

Бальдр і землеробський культ

Хитрий Локі (фактичний антагоніст Одіна) стає винуватцем смерті сина-красеня Високого – Бальдра. Я хотіла б виокремити цей епізод, оскільки він є напрочуд цікавим і важливим.

У Молодшій, прозаїчній, Едді повніше викладено пояснення епізоду. Якось Бальдру наснилось жахіття, що провіщало швидку смерть. Після цього боги на тінґу вирішили зробити його безсмертним. Матір Бальдра Фріґґ взяла клятву з кожного металу, з кожного каменю, з кожної рослини, з кожного звіра, з кожного птаха й з кожної риби в тому, що ніхто з них не заподіє шкоди її сину. Але Локі, довідавшись, що Фріґґ ще не взяла клятви з омели, зробив із цієї рослини стрілу й хитрістю змусив Хьода вистрілити у брата (важко змовчати про схожу долю гомерового Ахілла).

Бачила Бальдра:
скривавлений муж,
Одіна чадо,
злу долю спіткав;
стояв, тонкий станом,
високий, на полі,
стрункий і прегарний
пагін омели.

Зробив йому рану
той пагін чудовий,
скорботи політ,
Хьод його кинув.
Бальдрів брат був…

Сина Одіна нерідко порівнюють з давньогрецьким Діонісом, оскільки його сутність пов’язана з культом родючості: бог уособлює вічну боротьбу життя й смерті, заштриховану в поширеному сюжеті про сезонну загибель і відновлення сущого.

Можливо, міф про Бальдра показує й міф про першу смерть, ускладнену мотивами воїнської ініціації. В Едді загибель Бальдра, що так прикро вразила мешканців Асґарда, принесла смерть у простір богів й людей.

Оповідь про Бальдра, зауважує Джеймс Фрейзер, складається з кількох частин: по-перше, сцену віднайдення омели, а по-друге, сцену смерті і спалення тіла бога. Ці два епізоди мають аналоги в обрядах річного циклу у різних куточках Європи.

Боги ж помруть після Раґнарьоку за виключенням Бальдра та синів Одіна і Тора. Простежується ідея історії як процесу руху від початку до кінця, що проникає у міфологічну циклічність: світ створюється, щоб бути зруйнованим, при цьому гинуть усі (мотив Судного дня і Страшного суду). От тільки у згаданому апокаліптичному концепті йдеться про етичну складову: загибель світу невідворотна через гріховність, і тільки вогонь здатен його очистити. У скандинавській міфології, навпаки, світ гине, бо така його доля.

Сонце зчорніло,
земля кане в море,
зникають із неба
яснії зорі.
Гейзер парує,
пломінь нуртує,
жар завирує
аж до небес.

Після Раґнарьоку залишається лише безмір і самотній Іґґдрасіль, що своїм гіллям торкається небесного піднебіння. Після довгих зим прийде й нове життя, увінчене ясеневими пагонами.

Золото, дракони й кохання

Основу скандинавського героїчного епосу складає історія про прокляте золото Фафніра (яку в майбутньому використає, зокрема, Ріхард Вагнер у своїй оперній тетралогії “Пісня про Нібелунгів”), повноцінно розкриту у “Вьольсунґівській” частині героїчного корпусу. Детальніше про походження цього злого скарбу йдеться у “Промовах Реґіна”: троє богів – Одін, Локі і Хенір – відправилися, щоб оглянути світ. Дорогою Локі убиває видру, котра була сином могутнього чаклуна Хрейдмара Отром. Щоб залагодити провину, боги набивають альвійським золотом усю шкуру вбитого Отра. Саме дверґ Андварі накладає на перстень, що примножує багатство, прокляття.

Після цього брати убитого Отра – Фафнір і Реґін – після незгоди Хрейдмара поділити скарби вбивають батька. Реґін, не в змозі чинити силовий спротив Фафніру, дає драла, а сам Фафнір перетворюється у дракона й лягає на золото. Тут з легендою про прокляте золото зливається сага про Вельсунґів, зокрема пов’язані з нею пригоди Сіґурда. Герой вбиває за проханням Реґіна дракона, потім – і самого Реґіна, та звільняє ув’язнену валькірію Сіґрдрів (?), буквально розколовши лати, й воднораз стає власником затаєних скарбів. Відтоді боги безслідно зникають з оповіді.

У Коментарях до пісень припускається, що мотив драконовбивства (перемога мілітарного божества чи героя над драконом) виникає як відгомін певного соціального зрушення, коли повнота влади перейшла від хазяйської та жрецької каст до воїнської.

Популярним залишається й сюжет про Сіґмунда й доньку Будлі Брюнхільд, котра відбере у нього “всі радощі” (Пророцтво Ґріпіра). Та герой зрадить клятву кохання за намовляннями матері Ґудрун Ґрімхільд і візьме за дружину її доньку, а саму Брюнхільд віддасть “в жони Ґотів господарю”: він замість Ґуннара звершує шлюбні перешкоди і навіть проводить з Брюнхільд три ночі, у ліжку їх розділяє меч (поширений у лицарській літературі Середньовіччя “меч цноти”). Розлючена Брюнхільд, дізнавшись про змову свого Ґунара й Сіґмунда, вимагає кривавої розплати. Власне, наступні події – убивство Сіґмунда, самогубство Брюнхільд, а також одруження Ґудрун (уважний читач знайде схожості з історією про Медею, котра у гніві на Ясона отруїла молоду наречену і вбила їхніх дітей) – не менш цікаві в сенсі художньому й історичному. Завершується історія роду Вьольсунґів-Г’юкунґів киданням скарбів Андварі у води Рейну і смертю Ґудрун та її чоловіка Атлі.

Разом зі зникненням золота Фафніра закінчується міфологічна історія Скандинавії: боги гинуть у Сурдовому полум’ї, гинуть герої, рід яких походив від богів. Світанок, натомість, зустрічають вже історичні (або квазіісторичні) персонажі.

Автор: Кухоль Вакха
Джерело: Facebook

Хочу прочитати