Публікації

Рецензія на книгу Максим Гах «Прогулюючись пустелею» від Mykola Stakhniuk

ГІПЕРБОРЕЯ

Давно вже не читав подібних текстів – з перших же сторінок з’являється відчуття якоїсь штучності, як і у головної героїні, наче якась параноя. Текстом розкидані поодинокі деталі, які випадають із загального контексту, створюючи ефект моторошної долини, а коли починають з’являтися елементи фантастики, взагалі межа між реальністю і фантазією чи то маренням зникає.

MIDNIGHT SPECIAL

Це оповідання підтвердило враження ще від першого – який же чудовий текст, прекрасні метафори, як же приємно в ці слова вчитуватись. Це наче якийсь наркоманський тріп, однак сповнений логіки. Я ніколи під кайфом не був, але автор описав ті відчуття, які я проживав, ловлячи “вертольоти” десь о третій ночі після п’янки, те викривлене сприйняття простору, наче в макрозйомці, або наче світ в мініатюрі. Це екзистенційний спуск, який плавно викривлює перспективу, немов той пластилін, а під зорями з усвідомленням мізерності нашого життя у Всесвіті – тим більше занурює у якийсь маленький внутрішньосвідомний, однак безмежний власний світ, безмежність якого обмежується незнанням і нікчемністю у безкінечному космосі. А ще тут згадують хлопчину, котрий начитався Ніцше і повісився на хресті, а я саме хотів з творчістю цього автора познайомитись.

ДЕНЬ ЗНАНЬ

Протягом усього оповідання не покидало відчуття, що я його вже читав, щось надто знайоме про друга Саню у дворі і День Знань, розмови про смерть і сумне закінчення. Дійсно, чимось схоже на історію привида, який не прийняв ще того, що він мертвий, “Шосте чуття”. Тривожна історія. Привід подумати, чи дійсно таким чином відбувається перехід. Подумалось, що оце відчуття дежав’ю, яке я відчув, саме й описувалось другом головного героя – дивний збіг.

ABRAXAS

В порівнянні з попередніми оповіданнями, це читав доволі довго – надто фантастичне і надто сумбурне. Здавалося, що це була фантазія заради фантазії, ніби наївне бажання, чим дивніше – тим краще. Але потім зрозумів, що саме в цьому оповіданні було найбільше самого автора. А ще ця історія дуже надихаюча, коли головний герой, усвідомлюючи попередню рутину днів і споглядаючи своє без мети прожите життя, радіє маленьким запланованим подіям, які, мов ті дрібненькі камінці, зрештою призведуть до грандіозних змін. Але що це за жанр? Магічний реалізм? Містика? Фантастика?

СУВЕНІР

Це оповідання вдало описують слова з анотації – перехід від “тут і тепер” до трансцендентного “там”. Спочатку незрозуміле, а потім тривожне оповідання про останні безглузді речі перед цим переходом, безглуздість яких лише підсилює відчуття якоїсь невідворотності, а незрозумілість – сакральності. Маленька краплинка саспенсу, котра виникає з неозначеності мети, розтікається озером безсилля перед невідворотним. Певно, тема описаного переходу постійно діймає автора, адже дійсно всі оповідання об’єднує саме він – наче краплина крові на предметному склі під мікроскопом, яку він досліджує все новими і новими реагентами.

НАПРИКЛАД, ЗАВТРА

Це ще один перехід, але не перехід між зламами світів, а перехід внутрішній, крок за межу моральності, після якого людина міняється, після якого вороття назад немає. Історія про парочку агентів, проте що в них за робота – достеменно описати неможливо, це набір інструкцій до виконання, а їхній сенс та мета – питання зовсім інше. Наче як заручник системи, головний герой піддається обов’язку; певно, коли ти чиниш за регламентом, яким би цинічним він не був, законність цього полегшує тягар. Так і стають вбивцями.

УРОКИ МУЗИКИ

Історія – наче момент кризи людини, зітканий з рутинних моментів буднів, що повторюються один за одним, наче дерев’яні штахети закинутого сільського будиночка: по-різному покручені часом, по-різному вкриті грибком та лишайниками, але однаково гнилі і без майбутнього. І коли в цю стагнацію вривається елемент незвичний, навіть зайвий, картина втрачає свою брудну гармонію і головний герой не здатен реагувати адекватно. Дуже гнітюча і сумна історія.

ФЕСТИВАЛЬНА

Не означена чітко історія, що з’являє чи то фатальний кінець, чи то відкриває жахливу правду, але тільки для головних героїв – читач лишається в невіданні. В повітрі ніби зависає відчуття невідворотності, котре кожне слово перетворює на передбачення з прихованим сенсом. Разом з ним поруч простує відчуття безвиході, яке тим жахливіше, що не зрозуміло, звідки той вихід варто шукати. А так ця історія – мов корінець газетного аркуша, обгорілого в полум’ї ядерного кінця світу.

ТЕРАКОТОВА ВЕЖА

Чомусь це оповідання здалося прощанням автора – певно, саме тому він його лишив наприкінець. І якщо в попередніх історіях ішлося про перехід, то тут ідеться про тяглість процесу до або після переходу, про тяглість уявну, яка насправді є коротким відтинком часу, і про короткі миті, які важливістю своєю тягнуть час. А ще про володіння власною долею – це дурниця, нею ніхто не володіє; єдине, над чим можна зрідка стати господарем – власна смерть.

Спочатку гадалося, що доволі швидко прочитаю цю збірку, проковтну максимум за два дні, але після перших же оповідань вирішив не квапитись і розтягнути задоволення, лишати час на осмислення. Недооцінив потуги автора – він мастак в метафорах і фаталіст, знаходить цікаві нюанси в буденних речах, повз які ми зазвичай проходимо повз. Тепер лишається розгадати, де я читав його “День Знань”.

Автор: Mykola Stakhniuk
Джерело: Facebook

Хочу прочитати