І про «Голову змія» Лукаша Орбітовського. «Голову», яка може знести башту.
– Книжка має концептуальну стрункість, за що окрема дяка упоряднику Volodymyr Arenev. Оповідання вилаштувані в хронологічному порядку, показують розвиток стилю, тем, улюблених прийомів. А по всьому ще і створюють круту композиційну петлю через тему батьківства.
– Орбітовський вражає різноманіттям інтонацій – від чистого горору до притчі, а там уже і до ніжно-іронічного абсурду.
– Майже в кожному тексті відбувається зміщення, зсув реальності. Тільки цей поворот зроблено настільки м’яко, що його не помічаєш одразу.
– У більшості випадків оповідання мають ледь не ідеальні перші абзаци, які затягують. Але ще цікавіше, що є якийсь особливий «орбітовський-фінал» оповідань. Коли тебе полишають з щемкою і легкою тугою незвіданого попереду. Наче автор знайшов свою формулу катарсису, за якою працює.
– Ретроспектива творчості на 12 текстах дає справді привід говорити про мотивну сітку. Дім, скло, перестрибування епохами, постать батька, спальні райони, історія Польщі. Про частину з цього у чудовій післямові перекладача Sergey Legeza.
– Окрема історія – мова Орбітовського у виконанні Легези. Соковита, образна, матюкливо-важка.
– Два тексти лишили абсолютно байдужими: «Ніч двійників» і «Бійся зірок, ховайся у диму». Але «Вірменин Попель», «Голова змія», «Час імператорів», «Автострада», «Пси Святвечора» – це ААААА.
– Планка очікувань від наступних видань – захмарна.
Дяка Aвтору, видавництву Жупанського, творчій команді і всім, завдяки кому можна смакувати такою радісною темрявою.
Автор: Oleksandr Mykhed
Джерело: Facebook
