Якщо б ви опинилися в США 1950-х рр. і вас щось напоумило заробляти гроші письменництвом, то шлях тут лише один – товсті романи, які все одно будуть продавати в м’яких обкладинках. Або ж знайти собі нормальну роботу. Айзек Азймов був університетським професором. Рей Дуґлас Бредбері – голівудським сценаристом.
Філіп Кіндред Дік хотів жити лише з письменницької діяльності. А тому довгий час він жив впроголодь. І написав багато романів. Особисто я прочитав чи 7 чи 9 з них. Вже те, що я не можу пригадати їхню кількість натякає: не всі вони вдалися. Три з них вважаю шедеврами, один хоча б пам’ятаю: Чи мріють андроїди про електроовець, Людина у високому замку, Убік.
Насправді ФКД був майстром оповідань. І якщо придивитися, то його романи – це просто розтягнуті оповідання. Сам ФКД писав, що в романі треба продумувати персонажів, світ, деталі і тих, й інших. В оповіданні все простіше. Так ФКД доволі компактно і сильно викладає ключову ідею. І залишає нас з нею наодинці, а саме рухається до іншого твору.
Перший том містить оповідання 1947-52 рр., але, насправді, більшість 1951-52 рр. ФКД виповнилося 23-24 роки. Це ранні твори. І це відчувається. Особливо в першому оповіданні, яке відкриває том. Його не прийняв жоден журнал. І це відчувається. Автору 19 років. Оповідання ще “недопечене”: немає чіткого фіналу, який би змушував задуматися над прочитаним. Цікава замальовка, де ідеї основого тексту та фіналу не протистоять одні одним. Немає punchline, яка може бути не лише реченням, а й абзацом чи сторінкою. Тому що цього тексту не торкалася рука жодного редактора, який би підказав, що і як виправити.
Решта оповідань була опублікована. Їм бракує деталей, але ви можете самі їх додати, бо ФКД передає дух своєї епохи. Це 1950-і, холодна війна, загроза ядерного апокаліпсису, таємні служби, середній клас, який починає смакувати культуру споживацтва, люди в капелюхах та костюмах. “Форма води”, “Астероїд-Сіті” чи “Оппенгеймер” як тло.
В цих оповіданнях ФКД ще шукає свій стиль та тематику. Ми наче рухаємося вслід за його пошуками. Як він майже навпомацки шукає, чим може бути цікавим. Критика культури успіху та споживацтва? Є такі оповідання, але з цим успішно справляються бітники. Та й Рей Дуґлас Бредбері вже встиг зробити на цьому собі ім’я. (Між ними різниця у 8 років, а тому ФКД вже відстає.)
Технології, які підкоряють собі людину? Цікаво, але в часи ФКД це ще не те, не те. Комп’ютери вже починають конструювати, але вони нагадують гігантські калькулятори. А більшість людей взагалі бачили хіба арифмометри та рахівниці. От ви вірите, що рахівниця може підпорядкувати вас собі? Це через декілька десятиліть кіберпанк змалює набагато правдоподібнішу і моторошнішу версію майбутнього, де люди – раби машин.
Звісно, є й оповідання на перетині (“Няня”), де культура споживацтва сплітається в моротшний симбіоз з технологіями, які вже підкорили нас собі.
Але ФКД шукає інше. І ближче до кінця збірки він поволі намацує головну тему. Реальність. Чи наше сприйняття реальності правильне? Чи може воно бути правильним в принципі? Як відрізнити істину від неістини? Додайте до цього дрібку (або й більше) параної, і питання про реальність стане моторошнішим.
І завершує збірку оповідання “Світ Джона”, де ми вперше чуємо ту тему, яка стане центральною для класичного ФКД: чи реальність, в якій ми живемо, є реальною? Чи ця реальність є істинною?
На цьому збірка закінчується. Ми пройшли з ФКД шлях пошуків. І ми готові до подорожі в осердя дійсності.
П.С. За цю структуру збірки потрібно дякувати видавництву, оскільки український чотиритомник оповідань ФКД є перекладом оригінального п’ятитомного видання. Перший том завершується так, тому що таким було рішення українського видавця. І це прекрасно.
П.П.С. Last but not least. За цей том слід дякувати перекладачам – Віталію Корсуну, Ігору Гарніку та Єгору Полякову. І Nata Hrytsenko за післямову, яка коротко розкриває основні теми творчості ФКД.
Автор: Данило Судин
Джерело: Facebook
