«Заколот» Володимира Кузнєцова від видавництва Жупанського. Це перша частина, з нетерпінням чекаю тепер продовження, але розповім по порядку:
Отож, на величезному космічному кораблі «Сінано» (своєрідний корабель-фортеця) спалахує заколот. І ми поступово дізнаємось, чого прагнуть заколотники, як людська імперія дійшла до рівня, коли може гнати такі кораблі до далекого горизонту Юпітеру, кого довелось перемогти терранам (Терра – Земля), аби збудувати імперію, та які давні боги (і позаземні істоти) і чому допомагають сторонам, що воюють. І звісно ж – як поєднуються високі технології та окультні техніки.
Це дуже крута фантастика, суміш жанрів, бо тут і сай фай, і космогорор, і свого роду епос людства, що нарешті дотягнулось до зірок. Як і будь-яка справді хороша фантастика, текст Володимира Кузнєцова коренями вростає в міфологію. Від «Заколоту» віє Лавкрафтом, і трохи Муркоком.
?Про сюжет:
Книжка – своєрідний гімн нелінійному сюжету. Я люблю нелінійні сюжети, і люблю, коли саме розуміння часу – теж нелінійне.
У «Заколоті» ж ми стрибаємо в часі постійно, іноді – події в одному розділі, розділені тисячоліттями, відбуваються, ніби паралельно. Події в різних розділах теж віддалені у часі – або на століття, або на півгодини, а ще деякі персонажі можуть зазирати то в минуле, то в майбутнє – з різних причин. Взагалі дуже подобається авторське відчуття часу:
«Смерть його тривала менше зеатосекунди — але захоплена гравітаційним полем, розтягнулася на мільйоноліття агонії. Майже миттєва, майже безкінечна…».
Поєднання часів присутнє у тексті на всіх рівнях, навіть на рівні опису інтер‘єру, наприклад, ось один з описів космічного корабля:
«Житлові сектори будувалися за принципом храмової крипти: великий габ у центрі, від якого розходились тонкі промені-проходи, що спіраллю звивалися навколо осі корабля. В стінах проходів трьома ярусами були вмонтовані спальні камери — особистий простір екіпажу, кожна ледь більша за домовину».
? Про персонажів:
Для такого часового проміжку їх мінімальна кількість. Мені взагалі дуже подобається лаконічність у цьому тексті – у персонажах, у мовних засобах, у загальному обсязі книжки тощо. Нічого зайвого, а така глибина.
З цікавого: жіночим персонажам тут не відмовлено у тілесності (принаймні її більше, ніж тої, що вділена чоловікам) – вони мають людські тіла, їдять, одягаються, відчувають зручний чи незручний одяг, кохаються (часто – з жінками ж), отримують поранення, доводять тіло до максимуму фізичної напруги, яке воно здатне витримати тощо.
В той час як чоловічі персонажі часто або позбавлені тіла і перетворені на чистий розум, або трансформовані в напівкіборгів, через штучні деталі, вшиті в організм (тут автор на різних рівнях грає із загадкою про корабель Тесея – чи залишатимешся ти людиною, поки твоє тіло міняють на механічне орган за органом. Чи залишатимешся ти людиною, якщо лишиться тільки мозок, а якщо його перепрошиють, а якщо помістять в інше тіло, а якщо в цьому іншому тілі будуть механічні деталі тощо).
В той час як інквізиторка Бріжит думає, що з марсіанок – вправні коханки, гросінженеру Зіверсу лишається задовольнятись отаким:
«Центральна лабораторія «Сінано» реагувала на присутність гросінженера настільки бурхливо, ніби між ними відбувалось щось на кшталт статевого акту».
? Про алюзії
Тут привіти Кортасару, Ролану Барту, Гокінгу, Кіплінгу з його котами, які йдуть і вертаються, коли захочуть, своєрідні переспіви історії кота Шредінгера, навіть згадка просто жахливого артгаусного фільму, який я не дивилась – мені вистачило самого опису («Людська багатоніжка», але не гугліть, правда, бо позбавити когось незнання – злочин такий же непоправний, як і вбивство).
? Про наукову складову
Вона дуже переконлива. Починаючи від усвідомлення часу-простору, логічних загадок і ментальних ігор, до використання штучних елементів тіла людини, кодування як засобу обробки і сприйняття інформації. Тут є спроба передачі мислення великими масивами данних і переосмислення (сорі за тавтологію) самого процесу мислення, використання чорних дір як елементів рушійної системи корабля, а позаземних істот – як головного комп’ютера зорельоту. А ще про те – що не всі органи чуттів доступні людству на нашому етапі розвитку, про розділення світів і їх паралельне співіснування, про квантові парадокси і глибини людського мозку.
? Про ставлення до читача:
Мені подобається, що автор ставиться до читача, як до рівного партнера – не заграє з ним, не намагається розважати, як малу дитину, аби раптом не знудився, не пропонує розкачку на початку, аби читач плавно заповз у текст – ні, текст з самого початку занурює читача в новий світ як потраплянця, де все нове і незрозуміло, що відбувається. Але коли звикаєш до світу, отримуєш насолоду від того, як складно було на початку, і як добре тепер.
Плюс есей Ролана Барта «Смерть автора» Володимир Кузнєцов тут мало не цитує:
«Сприйняла та інтерпретувала образи і символи. Я надала їм значення. Бо автор уже давно мервий. Важливий лише читач», — а мені близький підхід Барта. Читач — співтворець тексту. Те, що в текст закладав автор — було важливим для автора, але інтерпретація читача не повинна дублювати інтенцію автора».
«У майже дитячому захопленні вона вирішувала, чим тепер будуть символи, які танцювали в променях пісні. Вона розплутувала їх, але не розгадувала, а створювала — з нескінченних алюзій та змістових відтінків, досвіду та рефлексії. Сприймала такими, якими вони мали бути для неї».
? Про імперію людства:
Вона не аж приваблива, з недоліками відомих нам імперій. Але автор не засуджує її однозначно. Невідомо, чи справді люди можуть побудувати щось краще і взагалі, який шлях кращий – той що обрали террани, повставши, чи той, який випав марсіанам, які підкорились.
? Про мову:
Автор грає мовами і це впливає на сюжет і сприйняття читача – є надписи чи репліки без зносок. Знаєте японську, німецьку чи латину – чудово. Не знаєте – відчувайте той самий дискомфорт, що і герої. А є ще використання «се, сей, тіни» і виразів «хаос би тя трафив». Вони створюють і дивний контраст на фоні міжзоряних польотів і розмов про реактори, в основі яких — чорні діри, але і звучать абсолютно природньо в тому інтер‘єрі. Японська і німецька у цьому світі – східна і західна високі імперські, давні мови, які колись поневолювачі терран забороняли і стирали з пам’яті (і це так мене трохи тригернуло, бо пам‘ятаю, які імперії будували японці з німцями, сподіваюсь, відсилка не на те, а може – на те, і це ще один доказ того, наскільки неоднозначним є вибір людства, що розділилось на землян і марсіан).
Автор і видавництво Жупанського обіцяє другу частину вже незабаром (тоді ж, припускаю, буде і додрук першої частини, бо її вже ніде нема).
Чекатиму ❤️
Автор: Yevheniia Kuzhavska
Джерело: Facebook
