Я навіть не знаю з чого би почати свій відгук, настільки сильно мене вразила дана книга, при чому вразила вона мене взагалі у всіх можливих планах. Думаю, перше що я скажу, так це те, що автор дуже правильно зробив, попередивши в передмові читача, що книга читатиметься важко. Взагалі в мене виникло відчуття, що всі читані мною в минулому книги таких авторів, як Хокінг, Саган, Гейзенберг, Краусс і т.д. – це була інформаційна підготовка для прочитання «Заколоту», оскільки «Заколот» – це така собі органічна суміш твердої наукової фантастики і, як це не дивно, містики і жаху а-ля Лавкрафт.
В плані цілісності дана книга також дивує, бо по суті, вона являє собою збірку оповідань, дії яких відбуваються з різними (по більшій мірі різними) героями і в різний час, але все це формується в цілісний повноцінний роман, із до дрібниць продуманим сюжетом і цікавими, а подекуди ще й сильно неочікуваними сюжетними поворотами. Як говорить сам Кузнєцов у передмові: читати оповідання можна в будь-якій послідовності, суті це не змінить. І це дійсно так, оскільки ті всі оповідання, ніби як окремі частинки пазлу, формують цілісну картину бачення всесвіту і тих епічних подій, які в ньому відбуваються.
Стосовно центрального персонажу – тут також все на порядок оригінальніше, чим в більшості інших книг, оскільки головним героєм книги тут є не якийсь окремий персонаж, і навіть не космічний корабель, на котрому відбувається основна маса подій в оповіданнях. Центральним персонажем тут є саме історія, історія того корабля, історія нашої цивілізації. Отакий от парадокс: центром історії є сама історія. По суті, вся книга являє собою опис альтернативної історії нашої планети, на розвиток якої вплинуло відкриття технологій інших (потойбічних, інопланетних) цивілізацій, які колись жили на нашій планеті.
Дуже сильно сподобалися описи футуристичної техніки, суміші біо- (і навіть нейро-) технологій, квантових комп’ютерів і магічних заклинань. Це реально гримуча, але в контексті книжкового всесвіту ідеально логічна, суміш. І саме завдяки оригінальності і відсутності явних логічних помилок, це було хоч і важко, але дуже цікаво читати. Не менше сподобалися описи інопланетного (іншовимірного) розуму, свідомості, спільної для цілої раси. Щось подібне мені вже траплялося в Пітера Вотса, в його «Сліпобаченні», але Кузнєцов це підніс на рівень вище, описавши два варіанти подібної свідомості: і коли свідомість є рівнозначно-спільною для всіх представників раси, тобто коли вона дробиться на кількість особин, і коли навпаки, від однієї головної свідомості відщеплюються окремі, менші по значимості частини.
Та все ж, особисто для мене найцікавішим в книзі був пошук пасхалок, захованих у іменах основних персонажів. Почалося все з Окіта Содзі, стосовно якого автор сам дав зрозуміти, що персонаж списаний з реально існувавшого колись самурая. А потім був Ренарт Декарт, капітан корабля, ім’я котрого, явно що списане зі всім відомого математика. А ще був в книзі такий персонаж, як Каспер Гутман, котрого Кузнєцов описав як «хтивий товстун», і по моєму це натяк на іншого, реального хтивого товстуна: відніми від імені перший склад, і залишиться Пер, що майже як П’єр, а в фамілії заміни «Т» на «Д», і в результаті отримаєш П’єра Гудмана. Але все ж, особисто мене, найбільше здивувала (і звеселила), не знаю свідома чи ні, але відсилка до «Сербського фільму», в імені боцмана Мілоша Вукміра, оскільки в тому фільмі головного героя звали Мілош, а його опонента – Вукмір. Не здивуюся, якщо в книзі було набагато-набагато більше відсилок, яких я просто по неуважності і недостатності знань, просто пропустив. Але то нічого, в майбутньому, коли я перечитуватиму книгу (а я її обов’язково ще раз перечитаю!) я буду більш уважним до цього.
Загалом же, мене категорично приємно здивувала книга, своєю складністю і при тому цікавістю, своєю безмірною оригінальністю і продуманістю. Мене неймовірно радує те, що в нас, в Україні, наші автори пишуть подібні неймовірні книги! І якщо я правильно зрозумів, то буде й продовження, і я на нього дуже чекатиму!
Автор: Денис Джурджа
Джерело: Facebook
