– Гадаю, я називатиму тебе Лебедем.
– Як такого білого птаха?
– Як чорну діру. Лебідь Х-1. Є в тобі щось темне.
(цитата не повна)
Сліпобачення – це (свого роду) теж чорна діра, в яку тебе неминуче всмоктує, викривляючи простір і час, а свідомість розтягує на атоми в сингулярності аналізу самоусвідомлення.
Це тверда наукова фантастика з великої літери, де проглядаються домішки психологічної, медичної і космічної з елементами таймпанку, бо соціум у романі далеко не традиційний. Книга з таким собі легким шлейфом галактичної депресії і футуристичної філософії. Космічний корабель землян, екіпаж якого модифікований не тільки фізіологічно, але й ментально, летить за Пояс Койпера на зустріч з позаземною расою. І все здається цілком просто – історія про перший контакт з інопланетянами, але їх ще треба побачити …..
Хоча книга і про космос, та психології людської свідомості там значно більше. Це все складно і багатошарово. І ти цідиш крізь свій розум цю густомолекулярну рідину не традиційного аналізу Пітера Воттса. Сліпобачення – далеко не та література яку швидко проковтують. Швидко – взагалі не про цього автора. Це як в’язка, тягуча маса, яку і проковтнути не відразу вдасться. Тож деякі абзаци ти перечитуєш декілька разів, раз-по-раз роблячи паузи аби погуглити що таке (скажімо) гіперзвуковий прямоструменевий повітряно-реактивний двигун або різновиди нервово-психічних захворювань. Так, твір просто вщент заповнений термінами в найширшому діапазоні від технічного оснащення космічних кораблів і будови всесвіту до психіатрії. І все оце ще й розбавлене цитатами починаючи від серійних вбивць і закінчуючи Ісусом Христом. Відчуття від цієї книги не однозначні. Це як зайти до темної кімнати: спочатку нічого не видно і навіть лячно, але коли зір звикає то вимальовуються певні образи і починає подобатися.
Сліпобачення – це своєрідна трепанація твого світогляду, такий собі гравітаційний колодязь створений баченням Пітера Воттса. Кожен хто падає туди знаходить те, що шукає: віруючий – нову інтерпретацію існування Бога, атеїст – абсолютну пустоту і себе. Оце і є сліпота, коли око схильне «не помічати речей, які з погляду еволюційного досвіду є не можливими». Коли я читала в моїй голові постійно чергувалися одні і ті ж запитання: «а Воттс точно з цієї галактики?» або «Я справді така тупа?», бо складалося враження що це не роман, а наукова робота з психо-лінгвістики, що значно випереджує свій час і автор додав декілька персонажів щоб розбавити її поки ми ще не готові до цього.
P.S. Нещодавно, адміністратор спільноти поширив цікавий пост стосовно того з ким можна погодитися на інтим після нудного побачення тільки через спільну книгу яка подобається. Інтим – точно ні, а говорити годинами про Сліпобачення можна. Адже сам факт, що особа в захваті від твору робить його тим самим Лебедем Х-1. Ні не птахом з крилами, а чорною дірою з усією її неосяжною глибиною і темрявою, яку хочеться роздивитися. І нудне побачення, можна, навіть, пояснити з точки зору Воттса: він справді хотів поговорити з нею, просто не міг підібрати алгоритм.
Автор: Olha Zalutska
Джерело: Facebook
