Як же довго я збирався з думками, аби написати про цю книгу. Роман-спустошення, після якого бажання читати немає ще кілька тижнів. Роман-мозаїка, до якого “примерзаєш”, доки не дізнаєшся фінал. Роман-відчуття, який змушує тебе морщитися від холоду, незалежно від погоди за вікном. Та й просто одна з найкращих читаних мною книг. Усе це — “Терор”. Перегорніть першу сторінку і залишайте його назавжди в пам’яті.
Здавалося б, тема боротьби людини зі стихією вже вичерпана без залишку, створити щось нове у цьому форматі неможливо. Але Сіммонс і не намагається писати текст про кригу й суворих полярників ХІХ століття, він пише про людей, про жорстокість у їхніх душах і безталанність, що веде до загибелі. Це — справжній горор. Не монстр із північних легенд, який полює на екіпажі кораблів Її Величності “Терор” та “Ереб”. Горор тут — це п’яна юрба матросів, приречених і стомлених, це обізлений на всіх педераст Гікі, це щоденна чарка віскі капітана Крозьє, це некомпетентність і недолугість Франкліна, яка творить нові й нові трагедії. Людина, що прийде сюди за кров’ю, кишками й бабаями піде ні з чим.
Якщо ж спробувати відкинути емоції (а зробити це важко, бо “Терор” генерує їх у промислових масштабах), то розумієш, що головний здобуток автора в цьому романі — любов до своїх персонажів. Так, у книзі прекрасна структура, де багато невеликих історій рухають великий сюжет, і так, шматочками читачеві легше “пооковтнути” 700 сторінок арктичної епопеї. Так, у книзі прекрасно прописані персонажі, кожен на своєму місці, кожен витягує тебе на ту емоцію, яку й планував автор. Так, у книзі надзвичайна атмосфера — безвихідь, страх, лавкрафтіанська боязнь того, чого не бачиш. Але все це скріплює любов. Як на мене, у Сіммонса в цій книзі все складається ідеально саме тому, що він вірить тому, що пишу, він любить героїв, і ця любов передається читачеві. І попри всі ті, жахи, які переживають команди кораблів, автор дає усім їм прощення. Коли в фіналі твору Крозьє знаходить речі команди і всього пів сторінки перераховують, що залишилося після кожного з людей, із якими ти вже 700 сторінок плакав і сміявся — відчуваєш усю повагу письменника до того, про що він пише.
“Там була репліка золотої медалі, яку колись Адміралтейство вручили серу Джону Франкліну…”
“Там були золоті ґудзики з якорем… ”
“Там був хірургічний скальпель…”
Не потрібно рулонів тексту. Пробирає до глибини душі.
Дякую, пане Сіммонсе, це було сильно. Ви таки написали свій шедевр. Як мінімум, я його не забуду ніколи.
Автор: Іван Баран
Джерело: Facebook
