Публікації

Рецензія на книгу Анатолій Дністровий «Пацики» від Олі Сінькової-Кравчук

Дочитала. Сиджу тепер. Підперла голову рукою й думаю: «Ні-фі-га-со-бі…»

Отепер я зрозуміла, чому мені писали, що трохи заздрять майбутньому знайомству з Дністровим. Так, народ, я з вами більш ніж згодна ))
З віддалено подібної тематики читала колись збірку Ю.Покальчука «Окружна дорога», але «Пацики» – це більш жорстко, відверто, натуралістично й епічно.

Найкраще, на мою думку, на питання «про що?» відповідь дає ось ця цитата:
«Покидьки суспільства
Всіх вас повиганяли зі шкіл
Ви не здатні вчитися з нормальними людьми
Ви відстаєте від рівня розвитку ваших ровесників
На багатьох із вас чекає тюрма
Єдиним вашим порятунком є училище
Це останній ваш шанс і не треба показувати з себе героїв
Ви нічого не варті
Ви – маленькі злочинці
Шпана
Вам у житті нічого не світить…» (в оригіналі написано капсом без розділових знаків)

Та й можна більше нічого не розповідати, не пояснювати – беріть і читайте, шокуйтеся, міряйте тиск і пийте валер’янку. І дякуйте, що це все пройшло повз вас. Або не пройшло, але вже далеко позаду.

Роман зображує реалії життя спальних районів Тернополя на тлі остаточного занепаду «совка» й болісного народження незалежної України. Ясно, що не цілком усіх, а певних соціальних груп. Реалії – це от прямо жиза, як вона є, з депресняком, бандитською романтикою і махачами район на район, натуралістичними описами, пиятиками (багато), лайкою (дуже багато), наркотиками й сексом. Тобто якщо братиметеся до цієї книги, то будьте готові до конкретної альтернативи.

В анотації так цнотливо зазначено, що, мовляв, про таке ніколи не звучало в ЗМІ, на педрадах шкіл та ПТУ. О, так! Не звучало…тоді багато про що не звучало, дійсність максимально причісувалась. А тим часом для багатьох вона була нестерпно складною, наче трясовина, затягувала в себе й не залишала місця для просвітку. Молодь борсалась, не знаходила сил на зміни, народжувала власних дітей, які змушені були жити у викривленій дійсності. Роман наче про порубіжжя 80-90-х років, але насправді ті реалії добряче відлунювали протягом цілого десятиліття 90-х. А якщо поглянути ще ширше, то їх наслідки відкашлюються нам досі…

І насправді у творі не йдеться про якусь унікальну дійсність, адже це правда життя багатьох поколінь в будь-якій точці світу. Але Дністровий писав саме про нашу: з нашими локаціями, типовими поганялами пациків (Риня, Дефіцит, Мавпа, Муха, Руля Каліка, Льоха Адідас….) та назвами забігайлівок («Космос», «Оріон», «Муза», «Орфей»…капець, хто взагалі придумує такі назви??) У творі відображений загальний настрій суспільства, у якому змішалися надія на зміни та патріотичне піднесення одних із втомою та бажанням звалити з країни інших.

Роман – бомба, яка підірвала мої емоції й свідомість! Не пам’ятаю, коли востаннє так залпом читала: щоб не хотілося випускати з рук книжку, щоб герой поселився в моїй голові…бляха, чи то я – у його, щоб аж наснився сон про намаханих чЮваків з моєї уяви. Ті всі пацики і їхні бабаськи були в мене перед очима – з обличчями й голосами реальних знайомих. Я вперто не можу позбутися цих образів… Дністровий створив дуже реалістичних персонажів, яких хотілося обіймати, шкодувати, ненавидіти, плакати з ними, наклепати їм крабів, взяти за шкібарку й добряче стрепенути. Їй-бо, я періодично аж трясла книжкою: «Йолопи тупі! Куди вас несе? Нафіга?! Вам же прийдуть кранти, якщо не схаменетеся…»

А як я ревіла, коли тьоть Люда просила: «Знайди мені сина! Толя, прошу тебе, знайди мені сина!» Це прорвалися чистісінько мої мамські замасковані страхи… Та що казати, у мене, як і в кожного, були й свої граблі та свої втрати. Звісно, краще вчитися на чужих помилках, але хто в 17 про це думає? Добре вже, коли вчаться на своїх…бо навіть так не в усіх виходить.

У романі відкритий фінал, але я здогадуюсь, що там буде далі після заключної 310-ї сторінки. Хтось усе ж із часом отямиться сам чи з допомогою, але з багатьма, на жаль, буде по-різному:
– в’язниця за розбої;
– інвалідність після поножовщини чи стрілянини;
– аварія по п’яні;
– отруєння сурогатом;
– цироз;
– повільне згасання через наркотики (якось спілкувалася з такими хлопцями, досі згадую слова одного: «Малая, дивись на мене – я вже труп. Ніколи не смій пробувати!»);
– венеричні букети;
– ранні аборти чи самотнє материнство;
– або випадковий шлюб, який поламає не одну долю.

Здогадуюсь, бо обличчя книжних пациків дуже навіть реальні. З кимось я іноді вітаюся, про когось згадую, а декого вже немає на цьому світі.
Хоча мені все ж здалося, що автор робить легкий натяк на те, що принаймні в головних героїв усе складеться непогано.

Роман про те, що життя буває різним, від цього не сховаєшся. Та й чи варто?.. Попри численні схожості доль і ситуацій, сьогодні за вікном усе ж інший світ.

Дністровий крутий ? поки найкраще з прочитаного в цьому році!

Автор: Оля Сінькова-Кравчук
Джерело: Facebook

Хочу прочитати