Публікації

Рецензія на книгу Альфред Деблін «Берлін Александерплац» від Імаджинаріума Доктора Хосебра

Я очікував на появу цієї книги ще від першого анонсу і почав читати щойно торкнувся її целюлозного тіла. Цей рік приємно тішить мене бажаними книгами: “Сім Вечорів” Борхеса, “Легенда про Сіґурда і Ґудрун” Толкіна (знайшов на форумі, бо в книгарнях пропустив), “Втрачений рай” (ну нарешті!) Мілтона, “Пісні невинності і досвіду” Блейка (хех, для роботи над романом сам вже переклав два вірші), “Аустерліц” Зебальда і “Берлін Александерплац” Альфреда Дебліна.

Тільки зараз, коли минув тиждень тиші (в цей час читав графічні романи), всі думки вплелися в мисленнєве полотно, знайшли своє місце в Палаці Розуму і я нарешті можу говорити про цю книгу.

Порівняння з Джойсом це настільки типова річ в контексті розмов про “Берлін Александеплац”, що це вже виглядає вульгарно і якось заїжджено, але, let`s do it again.

Вже перші сталі, монуменальні фрази, як ото “скімлити може й хвора миша ”, “ось іде Смерть”, убивство бика і телятка становлять собою запрошення для читача у світ “Александерплацу”. Це такі тригери, котрі автор постійно використовуватиме, це мотив, котрий досягає свого трагічного піку в самому кінці і це витончена інтелектуальна гра серед апокаліптичного пандемоніуму крадіжок, убивств і пиятики.

Вже тут бачимо відмінність між Джойсом і Дебліном. Якщо Джойс, також сипле тригерними фразами (“метем псу хвост”, “ради нього, ради Рауля”), то Деблін вплітає їх дуже плавно і виважено.

Наприклад, прочитавши чверть роману, читач натрапляє на дуже детальний опис скотобійні. Тут описується забій биків, свиней, телят. Здається, що ця вставка зайва і незрозуміла. Але вже далі, ми розуміємо на скільки це було важливо. Це ж саме можна сказати про велетенські шматки з газет, котрі Деблін навіть не змінював, а просто повставляв в романне тло. Всі ці нюанси пояснюються в трьох прекрасних статтях вкінці книги, їх цінність і краса мені навіть здається більшою, аніж 518 сторінок роману.

Деякі сноби можуть назвати “Александерплац” “Уліссом” на мінімалках. Тобто, він в рази зрозуміліший і ближчий до читача, аніж дітище Джойса.

І це правда, справа в тому, що в той час, коли головним героєм Улісса є сам Дублін, то головним героєм “Александерплацу” є колишній в’язень з смішним іменем Франц Біберкопф. Берлін Біберкопфа є незвичним Берліном. Навіть, якщо дивитись на це місто,як на м’ясорубку, то ця м’ясорубка виявляється “особистою м’ясорубкою”, це поняття чимось схоже на термін “особистого бога” Франца Кафки. І ця емоційна насиченість, починаючи з пароксизмів щойно звільненого в’язня і закінчуючи блідим вогнем в очах пожованого життям сторожа зачіпає нас фізично.

Деякі сцени захоплюють подих – моментальні алюзії на Біблію, прибуття кораблів Агамемнона, Вавилонська Блудниця, чаша і Семиголовий Багряний Звір, Еклезіаст, молот “котрий трощить шийні хребцеланки” – роблять цей твір тим, що ми називаємо “епічний роман”.

Епічність також полягає в тому погляді, котрий нам дарує автор, ми бачимо життя однієї людини, як великомасштабну фреску в якійсь таємній помпейській віллі.

І ще одне, говорячи про потік свідомості. Ця книга може бути хорошим вступом і підручником для молодих авторів, котрі бажають використовувати цей інструмент в своїй роботі. Непідготовленого українського читача цей прийом може здивувати (цитуючи “Тетраморфеуса”: “Потік свідомості – єсть ріка, не пий з ріки, телятком станеш”). Але ця ріка дарує небачену досі свободу, яка може бути вражаюче живим відтінком в палітрі сучукрліту. В передмові Деблін багато говорить про Мову, про те, як використовувати стилі, починаючи з телеграфного канцеляриту газет і закінчуючи поетичними сомнамбулічними візіями.

Деблін близький мені також, напевно, через професію. Він був лікарем-невропатологом і ця його схильність до препарування мисленнєвих процесів і мотиваційних передумов героя, дуже медичний і витончений прийом.

Закінчуючи маю сказати кілька слів про видання.

Влучний дизайн, серце помережане урбанізацією, але все ж, із червоною тінню, приємний запах паперу і багряні форзаци. Оце щойно знову відкрив книгу і вдихнув її аромат – все ще прекрасно.

Але є один мінус – книга погано вичитана, загалом я нарахував близько двадцяти одруківок, в одному місці пропущена буква, в іншому вона зайва. Це погано і з цим треба щось робити, бо раніше таке ж зустрічав у “Сатанинських віршах” Рушді.

Тим не менш, книга абсолютно вартує своїх грошей і на моїй полиці займатиме почесне місце біля Джойса і Рушді.

Вкінці хочу подякувати “Видавництву Жупанського” за величезну кількість цікавих книг на моїй полиці, за останні роки практично всі найкращі україномовні книги, котрі я мав приємність читати, видали ви.

Закінчу уривком з книги:

Нехай підступають. Нехай підступають. Велика, пласка, німа рівнина, самотні цегляні будиночки, з яких ллється червонясте світло. Міста розташовані вздовж залізничної колії: Франкфурт-на-Одері, Ґубен, Зоммерфельд, Ліґніц, Бреслау, міста виринають із-за вокзалів, з великими й маленькими вулицями. Нехай наступають неспішні екіпажі й автомобілі, що мчать, як стріла.

Автор: Імаджинаріум Доктора Хосебра
Джерело: Лібраріум Доктора Хосебра

Хочу прочитати