Рецензія на книгу Євген Лір «Підземні ріки течуть» від Вікторії Гранецької

26/10/2018 о 10:46

Якщо писати відгуки на книжки, то з власноруч зробленими світлинами! Цю збірку оповідань із загадковою назвою «Підземні ріки течуть» мені чомусь схотілося сфотографувати в руках химерної кованої скульптури вінницького «Водопровідника» (чи «Саксофоніста», але мені більше схожий на водопровідника))

Як з’ясувалося після читання, така залізна проіржавлена рука з довгими пальцями у моїй уяві і справді неабияк скидається та те невідоме-потаємне-неоприявнене, що чигає за рогом на персонажа… а відтак і на читача. Адже найстрашніше в химерній прозі – не промальовані до деталей монстри, а невідомість, котра може набирати яких-завгодно форм, обрисів та облич.

Цікавою є й композиція збірки – вісім оповідань, поєднаних спільними подіями, знаками, символами, натяками, з яких прочитується (принаймні має прочитатися) ненаписана дев’ята історія, прихована на споді. Мені найбільше припали до вподоби оповідання «Атер» (літнє подружжя вирушає на пошуки своєї доньки, що опинилася «за межею» після (не)природного катаклізму…) та «Хижа» (художниця переїздить у дім в глушині, аби спокійно попрацювати…). Попри узвичаєну для поціновувачів жанру сюжетну зав’язку, молодий автор Євген Лір уміє дивувати атмосферою та фіналами своїх історій – зокрема, після читання його «Острова» ще довго сидиш і думаєш про те, що тільки-но відбулося на сторінках книжки, а потім вертаєшся до початку, щоби знову відчути екзистенційні світи автора…

«Підземні ріки течуть» – найчастіше на обкладинки авторських збірок оповідань виноситься назва одного з творів (таке собі оповідання-хедлайнер книжки) – найчастіше, але не тут. Гадаю, «Підземні ріки течуть» то назва того самого дев’ятого, заключного оповідання, що має скластися після прочитання восьми передніх історій, і кожному, вочевидь, складеться щось своє… Як на мене, цей експеримент вдався. Приємно вразила й стилістика текстів – стримана, лаконічна, не перевантажена описовою, емоційною й псевдофілософською зайвиною, що вкотре доводить – якість оповіді аж ніяк не залежить від її обсягу, найважливіше слід читати між рядків.

Тож дякую автору та видавцю за добру книжку – після неї й надалі хочеться читати авторські і гуртові збірки оповідань, супроти розлогим романам 😉

Автор: Вікторія Гранецька
Джерело: Офіційний сайт Вікторії Гранецької

Хочу прочитати