Публікації

Підсумки року, що минає – 2019

Усе повільніше обертається Колесо року, тихішим стає його скрип, і вже за лічені години ми зануримося у темряву найдовшої ночі року і святкуватимемо Зимове сонцестояння – ще одне завершення річного циклу. Ми подамося в ліси і там, на далекій і схованій від шумовиння буденності галявині, розпалимо величне багаття, яке осяє найтемнішу ніч року, – в ньому ми спалимо все те, що воліли б залишити у минулому, яке доживає свої останні години. І спалюючи в цьому багатті залишки миттєвостей року, ми радітимемо, як діти, і весело й безтурботно сміятимемося в чорні зимові небеса. А коли багаття перегорить і від нього залишаться лише червонуваті пригаслі вуглинки, тьмяний обрій спалахне зорею нового циклу, до нас знову долине тихе поскрипування Колеса року, і ми продовжимо жити, з надією і сподіваннями приглядаючись до щойнонародженого року.

А зараз ми традиційно підбиватимемо підсумки року, бо хай там як, а рік видався бурхливим у всіх сенсах, до того ж востаннє такі красиві циферки переходу (19–20) ми спостерігали аж двадцять років тому, коли все було інакше, але так само здавалося, що світ завмер напередодні якихось грандіозних змін.

Отже, яким був для нас видавничий 2019 рік? А був він доволі продуктивним і, водночас порівняно, спокійним і без зайвих емоційних та фізичних надривів. Це був рік завершення багатьох важливих, складних і довготривалих проектів.

Це був рік «Утраченого раю» Джона Мілтона, одного з наріжних текстів світової літератури, відсилання до якого зустрічаються скрізь наскільки часто, що вже було просто соромно і досі лишатися без цього важливого літературного артефакту. Українському перекладу «Утраченого раю» покійний Олександр Жомнір присвятив понад тридцять років свого життя. Ми ж, зі свого боку, намагалися зробити це видання відповідним масштабам вміщеного у ньому твору і радіємо, що ці наші намагання були помічені – на 26 Book Forum «Утрачений рай» отримав спеціальну відзнаку Харківського журі як найкрасивіше видання. У нашій практиці ще не було жодної відзнаки саме за красу видання, тож ми справді потішені такою номінацією.

Це був також рік «Терору» Дена Сіммонса – епічного романного полотна на півтора мільйона знаків, або ж на тридцять сім з половиною авторських аркушів – кому як зручніше рахувати. Перекладаючи «Терор», Антон Санченко блискуче впорався з безкінечним холодом, стражданнями і специфічною морською лексикою цього складного і об’ємного бортового журналу людської величі і ницості, благородства і страху, безвиході і краси життя за будь-яких обставин, який за версіями багатьох експертів вважається одним з найпотужніших романів останнього десятиріччя.

Це також був рік, коли ми нарешті видали перший з багатьох томів повного зібрання короткої прози Філіпа К. Діка, над перекладом якого працювали Віталій Корсун, Ігор Гарнік та Єгор Поляков. Цей проект також довго і дуже непросто стартував, але тепер ніби набрав потрібної динаміки руху, і невдовзі мають з’явитися наступні два томи.

Врешті-решт, це рік «Берлін Александерплац» Альфреда Дебліна – дуже важливого німецькомовного художнього тексту, якого досі була позбавлена наша література і який тепер, завдяки чудовій перекладацькій роботі Романа Осадчука, що також підготував супровідні матеріали до видання, і підтримці Гете Інституту, нарешті у нас є, і ми разом з вами радіємо цьому факту.

Услід за культовим «Сліпобаченням» Пітера Воттса, гостя минулорічного 25 Book Forum, ми видали «Ехопраксію» у перекладі Остапа Українця і Каті Дудки – другий роман майбутньої трилогії «Вогнепад». Для нашого ж видавництва зокрема Пітер Воттс – одне з найпрекрасніших літературних і світоглядних відкриттів за увесь час нашого існування, і тому ми особливо радіємо і пишаємося тим, що причетні до звучання цих чудових і важливих текстів українською. На цьому ми не збираємося зупинятися і, чекаючи, поки Пітер завершить цикли «Вогнепад» і «Соняшники», візьмемося за його не менш культових «Рифтерів».

Триває наша пригода із серією сучасної польської фантастики «Амальгама» – у цьому році ми видали збірку оповідань Лукаша Орбітовського «Голова змія» у перекладі Сергія Легези. Орбітовський дуже потужний і популярний зараз у Польщі письменник, творчий шлях якого пролягає від горору / фантастики до магічного реалізму і навіть просто реалізму. Особливо приємним було те, що Лукаш, попри свій надзвичайно напружений презентаційний графік, зміг виділити час і приїхати до нас на цьогорічний 26 Book Forum, щоб зустрітися з українськими читачами і презентувати свою книжку. Рекомендуємо вам придивитися до Лукаша і його книжок пильніше – він, так само як і ми, любить блек-метал, а ще знає життя з різних, інколи досить екстремальних боків, що досить талановито та цікаво відображено в його творчості.

Найближче майбутнє «Амальгами» також позначене новим романом Лукаша Орбітовського «Культ», який мав шалений успіх у нього на батьківщині, а ще дуже дивним і незвичайним, але страшенно красивим і талановитим зразком магічного реалізму від Радека Рака – повістями «Покликання Івана Мровлі» та «Порожнє небо». Найближчі орієнтири для розуміння, на що схожа проза Рака, – це якби раптом Маркес народився у Польщі 80-х і став писав про Карпати, русинів і ту ж таки Польщу. Насправді це дуже незвичний і красивий зразок ні на що не схожої прози, просякнутої близьким нам магічним реалізмом, і згадування Маркеса тут доволі вимушене, аби бодай трохи дати зрозуміти найближчі орієнтири, які, проте, залишаються доволі приблизними.

Володимир Арєнєв є незмінним куратором серії «Амальгами», і ми впевнені, що разом з ним відкриємо вам ще не одне ім’я цікавого і вартісного представника сучасної польської фантастики і довколафантастики – повірте, їх вистачає.

Ми також продовжили серію «Життєписи» і до біографії Гітлера додали ще й біографію Вінстона Черчілля авторства того ж Себастіана Гаффнера. А зараз працюємо над біографією Зігмунда Фройда – всі ці речі для нас перекладає Роман Осадчук, який, до речі, і надихнув нас на реанімацію цієї біографічної серії.

Але насправді крутою новиною є те, що ми вже практично здаємо в друк біографію / автобіографію Девіда Лінча «Кімната снів» авторства Девіда Лінча і Крістін МакКенни. Ми й до цього знали, що Девід дуже незвичайна людина, але тепер, прочитавши цю цікавезну розповідь про його життя, ми зрозуміли,  н а с к і л ь к и  він незвичайна і дивовижна людина. Це видання супроводжуватиметься купою ексклюзивних архівних фото, так що для фанатів «Ґумкоголового», «Людини-слона», «Твін Пікс», «Вогонь, іди зі мною», «Диких серцем», «Загубленого шосе», «ВНУТРІШНЬОЇ ІМПЕРІЇ» та багатьох інших Лінчевих візуальних та музичних проектів це буде справді непересічний і необхідний подарунок – книжка вийде вже за місяць у перекладі Євгена Ліра та Остапа Українця.

Ну і, звісно ж, ми вперто не відступаємося від нашої нав’язливої ідеї пропонувати незвичайні, талановиті та екстраординарні зразки сучасної української прози, які перебувають дещо в інших площинах від пануючих нині вітчизняних літературних трендів. Так, це нелегко, так мільйонних статків ми цією справою не зіб’ємо, а часто – навіть навпаки. Але є такі речі, які просто треба робити, без огляду на сьогочасну негайну віддачу, а радше, закладаючи підвалини майбутнього, принаймні такого, якого б ми хотіли для української прози. Тому то й у дуже дорогій нам серії «Альтернатива» поки що так мало книжок – бо ми у цій справі дуже вредні й страшенно прискіпливо відбираємо тексти, доволі високо піднімаючи прохідну планку. Але, повірте, для вас же стараємося, і вже коли «Альтернатива» поповнюється новою книжкою, знайте – це про вас і для вас, це треба читати. Тож цього року в цій серії вийшла лише одна книжка – збірка оповідань Максима Гаха «Прогулюючись пустелею», і, зважаючи на вищенаведені декларації, вже будьте впевнені, що це дуже своєрідні і, водночас, непроминальні оповідання на межі борхесівського осмислення нашого з вами буття тут і тепер, кафкіанського відчуття абсурдності і заплутаності гри в життя та авторської ерудованої іронії Максима Гаха. Це справді гарні і дуже незвичні оповідання – інколи веселі, інколи тривожні, а інколи заплутані й жаскі, але незмінно цікаві. Словом, «Альтернатива» рекомендує, і сподіваємося, для вас ці рекомендації чогось таки варті.

Ми тримаємо крок і ритм, і вже в друці наступна книжка серії – окультний сай-фай-горор / космоопера Володимира Кузнєцова «Закоłот. Невимовні культи». Ми впевнені, що ви ще не раз почуєте про цю книжку та її автора, тож не будемо тут багато розводитися, а лише назвемо два, сподіваємося, сакральні для вас імені: Лавкрафт і Воттс. Бо саме на межі такого дивовижного поєднання тематик та естетик цих двох важливих для нас письменників створений «Закоłот…», який, втім, є наскільки своєрідним, що нам взагалі важко підібрати найближчі аналогії у світовій, не кажучи вже про вітчизняну, літературі. Словом, дочекайтеся січня, і самі зможете пересвідчитися у правдивості наших слів.

А ще Орвелл! Жоден рік у нас не минає без поповнення новим перекладом Орвелла, так що самі розумієте, як ми його любимо. Цьогоріч це був роман «Ковток повітря» у перекладі Тетяни Кирилюк, який, так само як і інші його твори, для переважної більшості читачів перебувають у глибокій тіні монументального і культового «1984». А даремно, адже Орвелл майстерно зображує не лише похмурі антиутопічні полотна, а й просто життя як таке. У нього це також дуже добре виходить – ви могли пересвідчитися в цьому ще на прикладі «У злиднях Парижа і Лондона». До того ж і сюжетно, і за багатьма іншими ознаками «Ковток повітря» є своєрідним безпосереднім приквелом до «1984» – тут і передчуття ще одної великої і цього разу вже остаточної війни, яка назавжди змінить обличчя світу, і спогади про залите сонцем і оптимізмом минуле, разом із марними спробами відшукати у сьогоденні його давно упокоєні рештки, і криза середнього віку, з тією лише різницею, що головний герой «Ковтка повітря», Джордж Боулінг, міг би легко бути батьком Вінстона Сміта – головного героя «1984», роману про те саме майбутнє, яке вже настало і якого так боїться і водночас передчуває герой «Ковтка повітря».

І взагалі, як ми не раз декларували, у нас на порядку денному увесь доробок Орвелла, і ми доволі вперто торуємо цей шлях, бо хочемо показати, що Орвелл – це не лише «1984» і «Колгосп тварин», а це ще й не один чудовий роман і дуже багато цікавої і актуальної навіть дотепер публіцистики. Тож у черзі на видання повне зібрання статей та есеїв, романи «Нехай квітне аспідистра», «Донька священника» і нон-фікшн «Дорога на Віґан-Пірс». Так що вже невдовзі матимемо всього Орвелла українською, бо це треба.

Якщо ж перейти від безпосередньо наших книжково-видавничих здобутків до загальногалузевих помітних і знакових новин, то найперше, про що хочеться загадати, це вихід із тіні і офіційна презентація на цьогорічному Book Forum Книжкового Гамазею – книжкового і культурного дистриб’юційного сервісу, під стягами якого вже починають гуртуватися дуже цікаві проекти та ініціативи – від вітчизняних книжкових видавництв до музичних лейблів, об’єднаних спільною ідейно-естетичною і культурною спрямованістю, а також бажанням зробити свої здобутки доступнішими для широких мас потенційних споживачів. Власне, поява у нас такого сервісу (за кордоном подібні дистриб’юційні сервіси вже давно є невід’ємними і звичними учасниками книжкового ринку) свідчить про те, що наш український ринок потроху долає відставання від іноземних аналогів, яке ще не так давно здавалося нездоланним, і тому ще років п’ять-шість тому поява такого сервісу у нас виглядала у нас передчасною – сумний приклад тому історія з «Книжковою біржею», час існування якої заледве не менший, ніж час її підготовки та виходу на ринкові простори. Тепер же існування такого сервісу на ринку виглядає доволі актуальним і затребуваним. Принаймні для нашого видавництва це стало надзвичайно вдалим і корисним сервісом з погляду вирішення питань ефективної роботи з усім, що стосується поширення наших книжок. Багато хто з вас вже знайомий з книжковими ельфами, які вже півтора року допомагають нам відправляти книжки в будь-яку точку України, так от, ці книжкові ельфи працюють у Книжковому Гамазеї. Тепер і ви це знаєте 

Але цей рік також запам’ятається нам і не такими позитивними новинами, бо був він сповнений багатьма довколагалузевими сварками та скандалами, які, втім, засвідчили, що все залишається таким, як і було десять, двадцять чи навіть сто років тому. Попри всю оцю нашу інформаційну еру, люди не дуже змінилися з часів Хрестових походів та Святої Інквізиції, а чи навіть з часів кроманьйонців. Як завжди, ці численні скандали з вартою поваги стабільністю демонстрували повну нездатність їхніх учасників до ведення нормальної дискусії, а подекуди навіть – притомної артикуляції власної думки. Звісно, скажете ви, книжкові люди, професійно пов’язані зі словом і його якнайширшим застосуванням, – дещо емоційніші, і подекуди в запалі суперечки за все добре проти всього поганого можуть забувати про базові норми комунікації. Так, погоджуємося ми, всі ми люди, і серед нас немає святих, але все ж сам рівень ведення спорадичних галузевих диспутів у мережі незмінно викликає сум, втім, як і у всі попередні роки.

Якщо вже ми порушили цю тему, то з останніх найгучніших скандалів варто відзначити «культурну експансію» ВСЛ в РФ – саме так їхні менеджери, а також очільники пояснили появу на українському ринку російського перекладу своєї книжки, права на яку вони продали російському ж видавництву МИФ. Але щось пішло не так, культурна експансія чомусь рушила у зворотному напрямку і зрештою вилилася у те, що МИФ почав продавати в Україні своє російськомовне видання цієї книжки, в той час як наклад оригінальної української версії був недоступний, і поки скандал не набрав обертів, на сайті видавництва була інформація, що додруку не планується. Вишенькою на верхівці цього коричневого торту є те, що в супровідній інформації про цю книжку російське видавництво зазначає мовою оригіналу англійську, походження книжки – також. В сухому підсумку маємо:

а) Зникнення з нашого ринку оригінальної української версії книжки

б) Продаж прав на її видання російському видавництву

в) Поява російськомовної версії цієї книжки на українському ринку

г) Непереконливі переконування української сторони, яка продала права на книжку, що, мовляв, вони так з росіянами не домовлялися і що вони навіть подаватимуть до суду

д) Щодо суду жодної інформації досі немає, на відміну від російськомовного видання МИФ на нашому ринку

е) Різка роздратована реакція очільників ВСЛ, з якої ми дізналися, що раз хоч хтось тут із нас купував щось російське, то і в них руки розв’язані і що це взагалі – культурна експансія на благо іміджу України у світі

ж) Завіса. Глядачі в залі плачуть, аплодують і кидають квіти на сцену. Ловлячи квіти і не перестаючи вклонятися, розчулені актори також плачуть. Врешті-решт з якихось технічних причин на голови акторам падають важкі бордові портьєри, повністю ховаючи їх від очей глядачів. Водночас у залі гасне світло, ще деякий час чути окремі тривожні крики, але невдовзі й вони вщухають, поступившись місцем напруженій зловісній тиші.

До речі, у цьому році остаточно увиразнилися й інша, цього разу, на жаль, справжня культурна експенсія, причому вже не з нашого боку, а з боку РФ. Хоча, правду кажучи, вона нікуди й не зникала, а лише до пори принишкла, трохи мімікрувала українськими філіями, які представляли тут інтереси російського видавничого бізнесу, і чекала сприятливих умов, щоб знову оприявити себе на повний зріст. А зріст у російського книжкового бізнесу, як ми пам’ятаємо з 90-х–2010-х, геть не карликовий. Бо окрім бабла і всього іншого, навіть не той самий рос. бізнес, а вже сам російський державний апарат завжди знав, що книжки і культура загалом – це ще й, окрім усього іншого, наступальна зброя масового враження, не менш ефективна, ніж танки і залпи «Градів», з тією лише різницею, що вона нищить не тіло, а свідомість, в цьому випадку перепрошиваючи її на свій манір зі всіма відповідними наслідками.

Ще зовсім свіжі скандали з російськими перекладами різних книжок, де внутрішня цензура видавця або ж зовнішня надбудова відповідних держструктур видаляли невигідні для сучасного російського порядку денного місця з текстів, подекуди спотворюючи первинну думку і кардинально змінюючи акценти. А так, звісно ж, яка різниця, якою мовою читати переклади іноземної літератури? Тільки не дивуйтеся потім, якщо раптом, крий боже, станеться так, що у майбутньому тих, хто зруйнує ваші міста і на танках пройдеться по цвинтарях, де лежать ваші діди-прадіди, у цих самих книжках називатимуть «визволетелями братського малоросійського народу від бандерівсько-фашиського іга» – російська перекладна література вона така, у неё свой особый русский путь по бездорожью и ухабах нашей общей нелёгкой истории – вот так то, наш наивный любитель «какой разницы» 

Ну що ж, виглядає так, що короткі канікули для українського книговидання добігають кінця, на ринок вже офіційно і не прикриваючись жодними філіями починають заходити перші російські видавництва – «Альпина паблишер» та «МИФ». За ними прийдуть всі інші, не сумнівайтеся – ці перші покликані лише протоптати стежку для своїх більших і нахабніших колег. Так само, як після лекцій Бикова, тут рано чи пізно мають з’явитися всі оці прілєпіни, лімонови і проханови з гармошками, балалайками і вічною русской мислю про те, що нам тут варто всім стати такими, як вони, або самознищитися. Бо і «Альпина паблишер» з «МИФом», і той самий Биков з’являються тут лише тому, щоб повести за собою умовних «Ексмо» і «прілєпіних-проханових» – інших завдань у них тут немає і бути не може.

З того, як усі загалом спокійно спостерігають, як російський книжковий бізнес знову повертається до нас, бачимо, що багато хто справді сумував за тими часами, коли українська книжка була засаджена в гетто. Ну що ж, возрадуйтеся – цей час вже не за горами. Ми й досі пам’ятаємо ті бурхливі обговорення, чи варто забороняти ввезення російської книжкової продукції в Україну в умовах війни. І ми чудово пам’ятаємо висловлювання, що «без російських книжок наш книжковий ринок чекає колапс», як пам’ятаємо і тих, хто ці думки тоді висловлював. Нехай радіють – їхні побажання почули, російська книжка знову буде присутня на нашому ринку у повному і якнайширшому обсязі, а він буде саме якнайширший – у цьому вже не сумнівайтеся.

Особисто нам не звикати до внутрішньої еміграції й перебування на маргінесах ринкових відносин книжкового ринку – як-не-як, а ми стартували нашу діяльність у 2007, тож приблизно уявляємо, чого нам чекати. А от щодо колег, які лише завдяки цим п’яти рокам свободи від присутності поруч Старшого книжкового брата змогли значно пожвавити свій бізнес і розвинути видавництво, ми не зовсім впевнені – важко спрогнозувати, як підуть справи у більшості українських видавництв в умовах повторної експансії (справжньої, а не опереткової) російського книжкового бізнесу на наш ринок. До речі, великих видавництв це також стосується – можливо, навіть більше, аніж малих та середніх, з огляду на їхні видатки і критичну залежність від масових мереж збуту.

Окрім відкриття захисних шлюзів для російської видавничої, а загалом і   с п р а в ж н ь о ї   культурної експансії, нова влада, попри всі завіряння у всесторонній підтримці вітчизняної книжкової галузі, майже з перших кроків, заледве розсівшись у владних кріслах, ощасливила нас звісткою, що у наступному році згорне програму фінансування поповнення бібліотечних фондів книжками українських видавництв, аргументуючи таке рішення тим, що це нецільове використання коштів і що все одно зараз ніхто не ходить у бібліотеки. Так що цьогорічні закупівлі, проведені Інститутом української книги, можна вважати останніми в цьому сезоні відлиги українського книговидання – і важко сказати, коли знову настане весна. Тут все очевидно, тож коментарі загалом зайві, окрім того, що ми, звісно, не плекали жодних ілюзій щодо вектору руху новообраної влади, але все ж не очікували, що вона так швидко почне свою власну, цього разу вже антикультурну, експансію. Той самий «простий народ» має радіти – нарешті у бібліотеках буде менше цих нікому не потрібних книжок, і тепер ще більше часу звільниться для кумів, братів і свекрів. Алілуя, браття і сестри во прямій демократії!

Так, як ви помітили, у нас досить ексхатологічний погляд на процеси, які зараз відбуваються у нашому суспільстві і в книжковій галузі зокрема. Але є й гарні новини.

Так само, як свого часу на звалище історії відійшли розмальовки, які не видавав лише лінивий видавець, що сидів на держдотаціях і друкарський станок якого міг друкувати виключно «Кобзаря», скидається на те, що нарешті наша улюблена мотиваційна література у стилі «як стати котом і добитися успіху в житті» чи «думай, як сантехнік Василь і нарешті стань щасливим» також починає здавати свої позиції. Ні, на ринку все ще трапляються ці книжки, що обіцяють буквально за кілька місяців після їх прочитання стрімкі особистісні та кар’єрні прориви. І навіть деякі видавництва ще за інерцією накуплених колись прав продовжують їх видавати, але це вже радше затухання, і все частіше чути навіть від «простих людей» скептичні висловлювання щодо користі й цінності таких книжок. Особливо після того, як автор книжки про те, як стати щасливим, не менш щасливо вкоротив собі віку.

Так само, здається, все у ширших мас читачів викликають іронічні посмішки розміщені на книжках застережні зауваги, що ця штука, виявляється, теж «Бестселер Нью-Йорк Таймз». Ок, кажуть собі широкі маси читачів, дякуємо, що чесно попередили.

А ще, здається, що вслід за закордонними трендами в моду знову повертаються великі романи – номументальні художні полотна на багато сотень сторінок, які є одним з наріжних каменів літератури як такої. І ми, правду кажучи, цьому раді, адже однією з головних наших спеціалізацій є саме такі книжки, які формували і формують порядок денний світової літератури на роки, а іноді навіть сотні років, а ми, як ви помітили, любимо непроминальні й базисні цеглини і не любимо одноденок, про які вже за рік ніхто й не згадає. Тож тримаємо кулаки і уважно спостерігаємо, наскільки цей світовий тренд приживеться і розвинеться в умовах нашого все ще важкопередбачуваного книжкового ринку.

І, звісно ж, ставши у нас популярним кілька років тому, напрям підліткових романів, а ще частіше серій романів (за кордоном це діло буяє буйним цвітом вже років п’ятнадять як) продовжує набирати популярності, і в цьому випадку специфічний ґрунт нашого ринку виявився наскільки сприятливим для підліткової прози, що окрім популярних західних зірок цього напряму у серцях і на поличках українських читачів знайшлося багато місця і для вітчизняних письменників, які за популярністю і затребуваністю не поступаються найпопулярнішим західним зразкам жанру, а інколи і випереджають їх у показниках читацького зацікавлення і любові. І це чудово – хоч десь сучасне українське письменство може на рівних конкурувати в сенсі популярності з іноземними перекладними зразками.

Триває ще минулорічна тенденція згортання-затухання-зникнення багатьох молодих видавничих ініціатив, які, мов гриби після дощу, виникли на хвилі стрімкого злету ринку 2014 –2015 років. І як казали раніше, ми кажемо це й тепер: видавнича галузь – це про стаєрів, а не про спринтерів, тут не поженеш, а гучні заяви в медіа дуже важко конвертуються в конкретні результати, і тут навіть трирічний вік існування ще ні про що не свідчить. Цей рік ще раз успішно підтвердив і закріпив цю тезу, отже, ці речі поки що залишаються незмінними.

Водночас останнім часом на ринку спостерігається поява більш профільних видавничих ініціатив, які окрім того, що вони хочуть видавати книжки, більш-менш чітко уявляють, які саме книжки вони хочуть видавати, якого спрямування і навіщо вони це роблять. Такий підхід викликає більше оптимізму стосовно подальших перспектив їхнього існування, тож побажаємо успіху молодим колегам, які чітко знають, що і навіщо вони роблять.

Також усе помітнішим стає зацікавлення читачів і, відповідно, видавців напрямом графічних романів – цей тренд став помітним ще кілька років тому, а у 2019 лише увиразнився. Попри те, що комікси і вся супутня їм культура залишає байдужими наші видавничі серця, на наш погляд, це також є свідченням дорослішання ринку і його розвитку, а отже, це добрі звістки.

Незважаючи на те, що у 2019 згорнулося, сподіваємося, лише тимчасово, кілька важливих і цікавих регіональних книжкових фестивалів, найпомітнішим з яких є Запорізька книжкова толока, водночас саме цього року з’явилося ще більше різноманітних за спрямуванням і концепцією, але однаково пов’язаних з книжками і літературою фестивалів у ще більшій кількості регіонів України – письменники, поети (вони як завжди – найактивніші), а також культурні менеджери і загалом книжковий люд просто вже фізично не встигає відвідати бодай половину з того, що зараз відбувається у літературно-фестивальному напрямі, і це справді круто!

Але все ж двома головними наріжними каменями цього діла традиційно залишаються київський Книжковий Арсенал та львівський Book Forum, і така диспозиція, на наш погляд, є ідеальною, оскільки третьої подібної за масштабністю і важливістю книжкової події наші видавці, які традиційно звикли готувати головні свої книжкові новинки до Форуму та Арсеналу, вже навряд чи витримають. Ще варто зазначити, що обидва фестивалі продовжують дрейфувати від колись більш ярмаркової до мультикультурної фестивальної спрямованості, що свідчить про етапи дорослішання обох фестивалів і зміщення акцентів уваги із суто продажів книжок до комплексніших і цікавіших речей, здатних залучити значно ширшу аудиторію.

А ще друга половина 2019 ознаменувалася так званою війною знижок всіх великих вітчизняних книжкових мереж. Те, що почалося ще на початку серпня і видавалося як такі собі намагання перетягти на себе купівельну спроможність читачів від Форуму, який мав відбутися у вересні, тривало і після завершення Форуму, продажі на якому, варто зазначити, у багатьох видавництв все ж дещо просіли порівняно з попередніми роками. Ці різноманітні і подекуди відчайдушні паради знижок протривали аж до Чорної п’ятниці наприкінці листопада, сягаючи межі рентабельності, а інколи навіть долаючи і її. Власне, зважаючи на початок Різдвяних свят, не припиняються ці акції і дотепер. Нам, зі свого боку, важко судити про першопричини і мотиви таких шалених затяжних знижок від головних дистрибуційних гравців ринку, окрім як пояснюючи це початком справжньої конкурентної війни на виживання. Але таку ситуацію не можна назвати здоровою, оскільки всі ми розуміємо, що тривалий демпінг навіть у короткостроковій перспективі ще нікому не робив добре – ні тому, хто демпінгує, ні тим паче тому, проти кого демпінгують, ні всім іншим, навіть опосередкованим, учасникам ринку. Ну що ж, ми з цікавістю і певною тривогою спостерігатимемо за розвитком цієї ситуації у наступному році – сподіваємося, що у всіх сторін вистачить запасів міцності, і ми нікого не втратимо під час цього захопливого марафону на виживання, оскільки це геть не в наших спільних інтересах.

Ну, ось, здається, і все. Таким у нашій пам’яті закарбувався видавничий 2019 рік. Був він, мусимо визнати, далеко не найгіршим, але, все ж, заданий ним тон змушує нас думати про майбутнє з тривожними очікуваннями і не дуже легким серцем. Водночас, як уже зазначалося, нам не звикати до внутрішньої еміграції і ринкового маргінесу – тих, хто пам’ятає дев’яності і двітисячідесяті, важко здивувати навіть найвигадливішими соціокультурними девіаціями. Але все ж трохи сумно від неілюзорних перспектив знову згадувати соціальні навички тих по-своєму романтичних часів. Та, попри все, і тоді, і тепер, і завжди головні й важливі речі лишаються незмінними – ми знаємо, хто ми, знаємо, що і навіщо ми робимо, знаємо, чого ми хочемо і куди рухаємося, чого і вам бажаємо в наступному і всіх подальших роках.

Слова сказані, до закриття року і перезапуску циклу залишаються лічені години, тож сьогодні, незважаючи ні на що, з легким серцем і крихкими сподіваннями на те, що наступний рік, попри все, виявиться до всіх нас прихильним, ми йдемо святкувати і віддавати шану цій єдиній ночі у році, ночі, коли найгустіша пітьма врешті-решт поступається перед першими сполохами ранкової зорі, і так зачнеться новий річний цикл життя.