Рецензія на книгу Максим Гах «Прогулюючись пустелею» від Євгенія Твердохліба
Максим Гах “Прогулюючись пустелею”. Як на мене найкраща авторська збірка короткої прози першої половини 2019. І друга за атмосферністю та майстерністю в серії Альтернатива після збірки Олексія Жупанського “Побутовий сатанізм”.
Я люблю коли автор вміє опанувати слово. Власне опанувати надмірність в словах. Або майстерно використовувати цю надмірність. Просто і складно щоб було. Так от, Жупанський майстерно використовує цю надмірність, плетиво слів в його текстах створює те павутиння авторської фантазії в яке потрапляють асоціації і спогади читача і ось цей ф’южин творить в уяві щось неймовірне і бентежне, те від чого неможливо відірватися поки не дочитаєш останньої до крапки. Теж ж саме з текстами Гаха. Тільки Максим використовує інший інструментарій.
В стилі Гаха (а стиль письма тут вже відчувається, є в цих текстах щось таке чого в інших ще не помічав) немає нічого зайвого і все на своїх місцях. Він двома-трьома реченнями вміє побудувати атмосферу і зловити на гачок атмосферності та асоціацій уяву та спогади читача і поєднати це все в неймовірну подорож в середину самих себе. Закинути на прогулянку пустелею якою і є читач. А от які міражі та оази читач там знайде залежить від нього самого. Я свої знайшов)
Це можна порівняти з переглядом фільмів Лінча чи Тарковського. Слідкуйте за сюжетом або станьте його частиною. Вибір за вами. Тільки є одне але… письменників які володіють такою майстерністю мало, а серед сучукрліт авторів таких можна на пальцях однієї руки порахувати. І таким автором безсумнівно є Максим Гах. І доказом цього є збірка оповідань “Прогулюючись пустелею”.
Чесно кажучи ця збірка нагадала і закинула мене в такі закутки пам’яті, що і страшно і радісно було одночасно. Хотів про все написати, але не буду, хай це залишиться зі мною).
Ось тут просто подякую Максиму за гарну прозу! Чувак це дійсно круто! Окрема дяка за оповідання “Сувенір” колись я намагався написати таке, але в мене не вийшло.
Дуже рекомендую цю збірку і читачам, і письменникам початківцям (тут є чому повчитися)!
Автор: Євгеній Твердохліб
Джерело: Facebook
Рецензія на книгу Олексій Жупанський «Першими до мене прийдуть діти» від Оксани Пелюшенко
BRAVE NEW USSR
або
АНТИОДА ОФІСНОМУ ПЛАНКТОНУ
або
КУДИ ПРИВОДИТЬ САМОТНІСТЬ?
А ви малювали мультики в блокноті? Це коли спершу малюється один кусочок картинки, на наступній сторінці до нього додається ще якийсь, далі ще і наприкінці виходить рухоме зображення, власне, та картинка, яку вам і хотілося показати. Я такого не робила, малювати не вмію. Але я знайшла книжку, де така штука працює і робиться вона словами(!) – «Першими до мене прийдуть діти».
Вона схожа на якийсь тривимірний пазл, де кожен фрагмент – це інший світ і інші акценти, хоч і закручуються вони навколо одного страшного, невідомого і таємничого Його. І кожна наступна з чотирьох таких історій ширша і глибша за попередню. Вони ускладнюються, поєднуються і настромлюються одне на одного, але чому це так, чому саме така послідовність і що в дідька взагалі відбувається, стає зрозумілим лише наприкінці. Виявляється, що все це трохи більше, ніж просто собі окремі історії, це мазки на одній величезній картині, детальки хитромудрої мозаїки, уламки однієї людини, якщо хочете…
Світ в ПДМПД масштабується і росте. Коротке химерне оповідання, що розігрується на мокрому залізничному пероні забутого всіма богами вокзалу, постапокаліптичне мертве місто з дівчинкою-кіборгом, цілий дивний новий світ з Заводом і всіма приємностями, які він щедро розсипає навсебіч (можу помилятися, але схоже, цей кусок ПДМПД еволюціонував і влився в «Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек»)… А виявляється, то все були просто ескізи, чернетки, репетиції нового бога, а тизер остаточної, фінальної версії презентують наприкінці, на даху недобудованої багатоповерхівки.
В ПДМПД можна так багато знайти! Від НЛО з написом “Януковича в президенти!” до глибокого орвеллівського Орвелла і дивного гакслівського Гакслі з трубами замість літери «Т» на пару з коротким довідником зі світотворення для початківців. Тут дуже багато мокрої липкої сірості, сірого і сірих. Зрештою, вони теж перекочують в БТБ!ЧГ. Так само, до речі, як нестримна всепоглинаюча «любов» до совка у всіх його формах, метастазах і мацаках. Треба бути або дуже наївним, або дуже обмеженим, щоб повірити в його смерть в 1991-му…
В ПДМПД, як годиться, багато жорсткого реалізму, гротеску і абсурду з мертвими пацюками, перегаром в електричках і божествами-холодильниками, яких треба постійно годувати. Разом з тим, є зворушливі спогади, чимось дуже близькі особисто мені.
Є нищівне висміювання автоматизму, обмеженості і запрограмованості офісного планктону, який рівно за п’ять дев’ята приходить на роботу, запарює склянку чаю і сідає за своє робоче місце. І якщо скоротити його робочий день, він просто не знатиме, що робити зі свободою. Весь час це паскудне замкнуте коло, від дзвінка до дзвінка, від січня до грудня, від атестата до довідки з моргу – замкнуте коло. Стандартизація, шаблонізація, зашореність і стабільність в найогиднішому її прояві – так собі вершини, якщо хочете знати.
Тут є дорослішання, злість і музика. А ще багато-багато самотності. Настільки, що вистачає на багато-багато світів… В ПДМПД багато не дуже цензурної лексики, відтінків і емоцій. Не всі приємні, але всі непідробні. І тому насправді це сумна книжка.
P.S. Якщо довго витріщатися на ілюстрації, можна вхопити велетенський спойлер!
… як же все таки сильно людині не хотілося перетворитися на офісний планктон…
Автор: Maks Kovalchuk
Джерело: Facebook
Рецензія на книгу Пітер Воттс «Сліпобачення» від Сергія Голубєва
Оцінка 9/10
Може я пишу цей відгук і трохи запізно, адже книжка була видана ще восени 2018го, та все ж таки його написати варто.
Якщо ви любите тверду наукову фантастику, то цей роман саме для вас. Автор тут звертається до теми першого контакту, яка багатьом вже набридла через свою шаблонність та одноманітність, бо зазвичай в таких творах ми бачимо або сірих чоловічків з великими очима, яким нема чим зайнятись, як ставити досліди на людях (привіт агентові Малдеру), або монстрів найхимерніших форм , які ще з часів “Війни світів” Герберта Веллса мріють про те, аби захопити Землю, або просто хлопців в страшних гумових масках, як ми їх бачили в найрізноманітніших серіалах зі всесвіту “Зоряного шляху”. Так ось: тут нічого такого не буде.
Історія починається з того, що навколо Землі з’являються десятки тисяч зондів, які детально фіксують все, що відбувається під ними, а потім так же швидко й зникають. Намагаючись зрозуміти, що ж то було люди встановлюють, що ті зонди передали повідомлення кудись в хмару Оорта, яка знаходиться на дальніх кордонах Сонячної системи. Тож туди відправляється дослідницька місія, яка мусить встановити контакт з тими, хто відправив зонди на Землю, чи хоча б зрозуміти, що вони є і чи несуть вони загрозу людям.
Підбирається й відповідний екіпаж: військовий, біолог, лінгвіст, “жаргонавт”, який відповідає за контакти екіпажа та комп’ютерів, а також мутант-вампір, особлива логіка якого, на думку командування, допоможе успішно виконати місію. Та, як ми розуміємо, будь-яке планування в таких випадках є марним…
Про сюжет я більше розповідати не буду, бо спойлери – то є зло. Скажу лише, що не зважаючи на деяку переобтяженість термінологією, роман захоплює з перших сторінок і не відпускає до самого кінця. Також видавець подбав за людей без спеціальної освіти, які читатимуть цю книгу, тож в тексті ми знайдемо достатню кількість доречних приміток від перекладачів та редакторів.
І хоч книга й має продовження, яке цього року планує видати Видавництво Жупанського, “Сліпобачення” читається як окремий роман з достатньо чітко завершеним сюжетом, тож братись за нього можна просто зараз.
П.С. Особисто від мене за “Сліпобачення” величезний плюс в карму видавцеві і побажання: Видавництво Жупанського, не зупиняйтесь, радуйте й надалі читачів якісною фантастикою
Автор: Сергій Голубєв
Джерело: Facebook
Facebook-спільнота