Публікації

Рецензія на книгу Старша Едда від Кухоль Вакха

Дата 21/01/2021 о 17:16 Видавництво Жупанського / 0

Снігові дюни вкрили крони Іґґдрасіля, і Одін Високий спочиває зі всіма своїми іменами. Зосталися самі кістки від прудконогої Хейдрун, що скубла Лерадове листя. Нема і Ейктюрніла – його надщерблені роги упали край дороги до Асґарда. Нічого немає, сама пустка, лишена людьми минувшини. Ми відроджуємо їх у власних храмах пам’яті, невинно схрещуючи руки у молитвах забутим богам.

Старша Едда – то Псалтир, його священними текстами Імір ще не раз дасть життя водам і небу, а йотуни вчергове зійдуться у боях з холодородженими. Як і всяка велика література, Едда дарує безсмертя своїм героям, котрі полягли у нерівній боротьбі з християнськими пророками. Узагалі-то, мене завше дивувала ця властивість текстів, бо вони не гірше живильної води зцілюють зранені тіла – вигадані й існуючі. Я назвала б це воскресальною дошкою, а проте підібраний шифр допоможе віднайти потайні знаки, що їх давні люди ховали від своїх нащадків, скривджених во ім’я Отця, Сина і Духа Святого.

Я щаслива тримати цей примірник рідною мовою. Віталію Кривоносу, здається, вдалося не просто перекласти, а самому ввійти до кам’яниці й торкнутися божого праху. Даруйте, але це саме той випадок, коли не можна мовчати про людину, завдяки якій Старша Едда побачила Україну. А ще варто було б окремо згадати й саме Видавництво Жупанського, що подарувало нашому літературному фонду країни таку пам’ятку.

Пісні я читаю вже вдруге, і щиро подивована власній пам’яті, оскільки космогонію й теогонію Скандинавії умовно пройшла за кілька годин зосередженого читання. Ось з героями, історії про яких складають другу велику частину, було важче, а втім і цей шлях так-сяк здолала.
У лабіринті текстів

Корпус едичних текстів починає “Пророцтво Вьольви” – про створення і загибель світу. Ось так, питання руба. Саме звідти сучасники дізнаються про останню східку мечів і Раґнарьок, коли всім чинним богам суджено померти. Доволі елегійна частина, і нинішньому читачу навряд збагнути, як боги можуть назавжди покинути світ.

А проте по завершенню “Пророцтва” одразу слідує “Повчання Високого” – того самого, що вміщує важливий епізод зі сходженням мудрості Одіна, коли він повісився на Світовому Древі, прохромивши себе списом, щоб через стан смерті отримати Руни (таємні знання).

Знаю, висів я
на вітрі холоднім
аж дев’ять ночей,
списом пробитий
Одіну в дар,
сам собі в жертву,
в гіллі того древа,
чиє коріння
сягає глибини,
людям незнаних.

Ніхто не живив мя,
ніхто не поїв,
дивився додолу,
руни підняв я,
із криком підняв їх,
аж потім упав я.

Одін “випив чарку віщого меду” та “отримав плоди мудрості тої…”. Верховного бога супроводжують два ворони Розуму й Пам’яті Хуґін і Мунін. Сам Високий має численні ймення.

За свідченнями німецького хроніста Адама Бременського ХІ століття, у головному капищі шведів знаходилися статуї трьох найбільш шанованих мешканцями богів. Наймогутніший з них Тор сидів на троні, по обидва боки від нього – Вотан (який очевидно й став Одіном) та Фріккон (Фрейр). Для скандинавів, імовірно, грубуваті риси Тора були ближчими, ніж двоїстість Одіна, та з часом ролі змінилися, і престол Асґарда зайняв Одін. Про що свідчить структура, розроблена Жоржем Дюмізелем: Тор уособлював духовну та юридичну владу, Одін – військову міць, а Фрейр – багатство і плодючість.

Безумовно, всі епізоди насичені кришталем північної мудрості і художньої образності. Наприклад, сотворення усього сущого з членів Іміра

З Іміра плоті
Земля утворилась,
А гори – з кісток,
Небо – з черепу
А з крови – моря.

… і розділення світів, з чим безперечно пов’язаний образ Світового древа Ас Іґґдрасіль, коріння якого проходить Хейль, Йотунхейм і Мідґард. З вимені Хейдрун, що скубе Лерадове листя, “тече світлий мед у глек невичерпний”, а на даху стоїть олень Ейктюрнір, роги якого “роняють краплі у Хвергельм, ріки такі напувають…”. Під деревом норни “різали руни”, “присуд судили”, “життя обривали, всім, хто родився, долю рекли”. З Іґґдрасілем, імовірно, пов’язана й деревистість перших людей Аск і Ембла (букв. Ясен і Верба).

Неймовірно живописно описуються обійстя кожного з богів і душ, зокрема Вальхалли, яку зачіпають рукави Тунди…

Вальґріндом зветься
брама священна до храму,
що в полі стоїть;
давні ворота
мало хто знає,
як відімкнути.

Брама п’ять десятків
і ще сорок виходів
має, гадаю, Вальхалла;
вісім десятків ейнхер’їв
вийде із кожної брами,
рушивши в битву останню.

В Едді є місце й пригодам Тора та Локі (міфологічного лукавця-трікстера) за посередництва Одіна. Не зупинятимуся окремо на них, хоч кожна з дій богів не залишаються без відповіді. І це, в першу чергу, стосується Локі, який після сварки з Верхніми на бенкеті у морського троля Еґіра через страх бути покараним перетворився у лосося, але його спіймали сіткою й прикували до скелі (як тут не пригадати Прометея) – на пожертву світовому змію.

Бальдр і землеробський культ

Хитрий Локі (фактичний антагоніст Одіна) стає винуватцем смерті сина-красеня Високого – Бальдра. Я хотіла б виокремити цей епізод, оскільки він є напрочуд цікавим і важливим.

У Молодшій, прозаїчній, Едді повніше викладено пояснення епізоду. Якось Бальдру наснилось жахіття, що провіщало швидку смерть. Після цього боги на тінґу вирішили зробити його безсмертним. Матір Бальдра Фріґґ взяла клятву з кожного металу, з кожного каменю, з кожної рослини, з кожного звіра, з кожного птаха й з кожної риби в тому, що ніхто з них не заподіє шкоди її сину. Але Локі, довідавшись, що Фріґґ ще не взяла клятви з омели, зробив із цієї рослини стрілу й хитрістю змусив Хьода вистрілити у брата (важко змовчати про схожу долю гомерового Ахілла).

Бачила Бальдра:
скривавлений муж,
Одіна чадо,
злу долю спіткав;
стояв, тонкий станом,
високий, на полі,
стрункий і прегарний
пагін омели.

Зробив йому рану
той пагін чудовий,
скорботи політ,
Хьод його кинув.
Бальдрів брат був…

Сина Одіна нерідко порівнюють з давньогрецьким Діонісом, оскільки його сутність пов’язана з культом родючості: бог уособлює вічну боротьбу життя й смерті, заштриховану в поширеному сюжеті про сезонну загибель і відновлення сущого.

Можливо, міф про Бальдра показує й міф про першу смерть, ускладнену мотивами воїнської ініціації. В Едді загибель Бальдра, що так прикро вразила мешканців Асґарда, принесла смерть у простір богів й людей.

Оповідь про Бальдра, зауважує Джеймс Фрейзер, складається з кількох частин: по-перше, сцену віднайдення омели, а по-друге, сцену смерті і спалення тіла бога. Ці два епізоди мають аналоги в обрядах річного циклу у різних куточках Європи.

Боги ж помруть після Раґнарьоку за виключенням Бальдра та синів Одіна і Тора. Простежується ідея історії як процесу руху від початку до кінця, що проникає у міфологічну циклічність: світ створюється, щоб бути зруйнованим, при цьому гинуть усі (мотив Судного дня і Страшного суду). От тільки у згаданому апокаліптичному концепті йдеться про етичну складову: загибель світу невідворотна через гріховність, і тільки вогонь здатен його очистити. У скандинавській міфології, навпаки, світ гине, бо така його доля.

Сонце зчорніло,
земля кане в море,
зникають із неба
яснії зорі.
Гейзер парує,
пломінь нуртує,
жар завирує
аж до небес.

Після Раґнарьоку залишається лише безмір і самотній Іґґдрасіль, що своїм гіллям торкається небесного піднебіння. Після довгих зим прийде й нове життя, увінчене ясеневими пагонами.

Золото, дракони й кохання

Основу скандинавського героїчного епосу складає історія про прокляте золото Фафніра (яку в майбутньому використає, зокрема, Ріхард Вагнер у своїй оперній тетралогії “Пісня про Нібелунгів”), повноцінно розкриту у “Вьольсунґівській” частині героїчного корпусу. Детальніше про походження цього злого скарбу йдеться у “Промовах Реґіна”: троє богів – Одін, Локі і Хенір – відправилися, щоб оглянути світ. Дорогою Локі убиває видру, котра була сином могутнього чаклуна Хрейдмара Отром. Щоб залагодити провину, боги набивають альвійським золотом усю шкуру вбитого Отра. Саме дверґ Андварі накладає на перстень, що примножує багатство, прокляття.

Після цього брати убитого Отра – Фафнір і Реґін – після незгоди Хрейдмара поділити скарби вбивають батька. Реґін, не в змозі чинити силовий спротив Фафніру, дає драла, а сам Фафнір перетворюється у дракона й лягає на золото. Тут з легендою про прокляте золото зливається сага про Вельсунґів, зокрема пов’язані з нею пригоди Сіґурда. Герой вбиває за проханням Реґіна дракона, потім – і самого Реґіна, та звільняє ув’язнену валькірію Сіґрдрів (?), буквально розколовши лати, й воднораз стає власником затаєних скарбів. Відтоді боги безслідно зникають з оповіді.

У Коментарях до пісень припускається, що мотив драконовбивства (перемога мілітарного божества чи героя над драконом) виникає як відгомін певного соціального зрушення, коли повнота влади перейшла від хазяйської та жрецької каст до воїнської.

Популярним залишається й сюжет про Сіґмунда й доньку Будлі Брюнхільд, котра відбере у нього “всі радощі” (Пророцтво Ґріпіра). Та герой зрадить клятву кохання за намовляннями матері Ґудрун Ґрімхільд і візьме за дружину її доньку, а саму Брюнхільд віддасть “в жони Ґотів господарю”: він замість Ґуннара звершує шлюбні перешкоди і навіть проводить з Брюнхільд три ночі, у ліжку їх розділяє меч (поширений у лицарській літературі Середньовіччя “меч цноти”). Розлючена Брюнхільд, дізнавшись про змову свого Ґунара й Сіґмунда, вимагає кривавої розплати. Власне, наступні події – убивство Сіґмунда, самогубство Брюнхільд, а також одруження Ґудрун (уважний читач знайде схожості з історією про Медею, котра у гніві на Ясона отруїла молоду наречену і вбила їхніх дітей) – не менш цікаві в сенсі художньому й історичному. Завершується історія роду Вьольсунґів-Г’юкунґів киданням скарбів Андварі у води Рейну і смертю Ґудрун та її чоловіка Атлі.

Разом зі зникненням золота Фафніра закінчується міфологічна історія Скандинавії: боги гинуть у Сурдовому полум’ї, гинуть герої, рід яких походив від богів. Світанок, натомість, зустрічають вже історичні (або квазіісторичні) персонажі.

Автор: Кухоль Вакха
Джерело: Facebook

Хочу прочитати

Підсумки року, що минув – дивний 2020-й

Дата 08/01/2021 о 14:28 Видавництво Жупанського / 0

2020-й рік був самі вже бачите яким – складним, буремним, сповненим під саму зав’язку локдаунами і пандеміями. Він пройшов, а радше, проповз довкіллям, високо тримаючи прапори внутрішніх і зовнішніх криз, впереміш з тривожними очікуваннями невідомо-чого, але вже точно не чогось доброго, які, вочевидь, перейдуть у обтяжливий спадок року наступному, і з цим нам усім треба якось жити.

Водночас, 2020-й був наскільки нетиповим і вщерть переповненим робочими клопотами, що ми навіть вперше за багато років вчасно не оприлюднили наших традиційних підсумків року на Зимове сонцестояння, а це вже, знаєте, про щось та свідчить. Але, звісно, краще пізніше, ніж ніколи, тож сиплемо на голови попіл спогадів про химерний у всіх сенсах минулий рік і нарешті ділимося нашими підсумками.

З іншого боку, ми не можемо нарікати на 2020-й в сенсі видавничих здобутків. Звісно, хотілося б встигнути більше, але подібні емоції ми відчуваємо наприкінці кожного року, тож і цей рік тут не став якимось винятком.

Цьогоріч наш каталог поповнився одинадцятьма новими виданнями, серед яких, звісно ж, немає необов’язкових і прохідних книжок, оскільки ми вже давно взяли собі за правило, публікувати нехай і менше видань за одиницю часу, проте це мають бути саме ті книжки, які на нашу думку є дуже важливими для культурного ландшафту, і які просто хотілося б бачити на книжкових полицях. Це і «Заколот. Невимовні культи» Володимира Кузнєцова – книжка, яка здобула напрочуд багато читацьких титулів – як то перша українська космоопера і, водночас, чи не перша книжка українського автора, наближена до жанру жорсткої наукової фантастики і, знову ж таки, перша українська лавкрафтіана, втім з дуже оригінальним поглядом на спадок батька цього діла – Говарда Ф. Лавкрафта. У будь-якому разі перший, нехай і невеликий наклад, продався за якихось півроку, а новий додрук щойно з’явився, що в межах нашої серії сучасної української прози «Альтернатива» ми вважаємо справжнім успіхом.

Якщо вже про «Альтернативу», то й перший наклад «Пациків» Анатолія Дністрового, – правдивої, щемкої і максимально жорсткої соціальної прози про наш кінець 80-х, – також був успішно розпроданий менше ніж за рік, тож цю книжку теж закономірно спіткав додрук. Словом, наша «Альтернатива» сучасної української прози доволі успішно подолала цей рік, а в наступному, думаємо, їй вестиметься ще краще, бо ж у нас вже є певні плани і наробки в цьому напрямі, про які ми повідомимо у наших традиційних анонсах ближче до кінця січня.

Справжнім нашим видавничим звершенням і гордістю вважаємо видання біографічної / автобіографічної книжки «Кімната снів» Девіда Лінча та Крістін МакКенни у перекладі Євгена Ліра та Остапа Українця, особливо зважаючи на те, якими зусиллями він нам давався, і скільки часу та інших ресурсів пішло на його реалізацію. Але в будь-якому разі видання вийшло стильним, ошатним і незвичним для нашого видавничого портфелю, втім, як і всі речі, позначені генієм майстра химерного візуального мистецтва, Девіда Лінча.

Ми продовжили нашу серію «Життєписи» біографією Зіґмунда Фройда авторства Ганса Мартіна Ломана у перекладі з німецької Романа Осадчука, який, зважаючи на останні видані у цій серії книжки, постає куратором і рушійним двигуном «Життєписів», пропонуючи до видання справді цікаві і непересічні видання на цій, здавалося б, уже доволі витоптаній галявині, за що ми йому щиро дякуємо.

Нарешті 2020 став роком видання першого тому давно заявленого і очікуваного повного зібрання прозових творів Едґара Аллана По, якого чомусь досі не було видано у повному обсязі, незважаючи на ту наріжну роль, яку По зіграв у формуванні дуже багатьох літературних жанрів – починаючи з містики, горору й фантастики, і закінчуючи класичним детективом. Словом, повне зібрання прози По у відповідному виданні й оформленні – це та річ, яка просто мусить бути, і ми раді, що завдяки нашим спільним зусиллям, разом з перекладачами Остапом Українцем, Катею Дудкою, Ростиславом Доценком і Оленою Фешовець, а також ілюстраторкою Ліною Квіткою, цей важковаговик нарешті зрушив з місця. У 2021 сподіваємося реалізувати другий том серії.

Цього року продовжили також нашу найдавнішу серію «Лауреати Нобелівської премії», історія започаткування якої сягає ще початку двотисячних. Тож тепер вона поповнилася епічним історичним романом Генрика Сенкевича «Хрестоносці» у перекладі з польської Євгена Литвиненка та п’єсою Жана-Поля Сартра «Диявол і Господь Бог» у перекладі з французької Олега Жупанського, яку сам Сартр, на рівні з «Нудотою», вважав одним з найважливіших своїх творів. Останню очікуємо з друкарні всередині січня 2021.

Приємною несподівано для нас стала хвиля інтересу, яка здійнялася довкола видання однієї з найочікуваніших наших книжок цього року – Старшої Едди у перекладі з давньоісландської Віталія Кривоноса, який також виступив автором передмови і розлогих докладних коментарів. Ще на етапі передпродажу Едда побила всі рекорди по кількості передзамовлених примірників, і досі показує незмінно високий рівень продажів. Також нас дуже тішили надзвичайно круті і вигадливі фотозвіти читачів, де в ролі центрального елемента виступала Старша Едда. Власне, виходячи з цього, ми готові і були б страшенно раді продовжити серію подібних видань – наступною тут прямо проситься Молодша Едда, але, зважаючи на складність перекладу таких текстів, все залежить насамперед від перекладача.

Класику треба знати, тож хай як ми прагнемо розширювати сучасні обрії в нашій серії фантастики «високої полиці» Ad Astra, все ж не могли опиратися спокусі видати стару добру класику про подорожі в часі, з якою, думаємо, зростав не один наш читач – мова йде про інколи дещо наївний, але незмінно харизматичний, а подекуди й епічний цикл Пола Андерсона «Патруль часу» у перекладі Олега Леська. У 2021 році плануємо видати роман «Щит часу», що також входить до цього циклу.

А якщо вже про класику у звичнішому розумінні, то цього року ми також підготували один з найпотужніших романів французького класика гостросоціального роману Еміля Золя «Пастка» у перекладі з французької В’ячеслава Кашука. Талант майстра змусить стискатися навіть звичні до жорсткої прози серця, яким могло здатися, що після Поланіка чи раннього Уляненка їх вже ніщо не здивує. Спробуйте «Пастку», пориньте на дно Парижа 19 сторіччя і вжахніться безпорадності й трагічності людських доль у вічному оберті колеса буття.

А ще ми послідовно продовжуємо покладене колись на себе зобов’язання видати увесь творчий доробок Джорджа Орвелла, якого дуже цінуємо як письменника і певним чином провидця багатьох принципово важливих ознак нашої непростої епохи. Наприкінці цього року ми видали «Нехай квітне аспідистра» у перекладі Тетяни Кирилюк – роман Орвелла про гроші і безгрошів’я, про свободу творчості й особистості, про ціну, яка є у кожного і про свідомий продаж свого єства, на який нас часто прирікає соціум та обставини життя. Власне, з тридцятих років минулого сторіччя в цьому питанні нічого особливо не змінилося, а інколи навіть посилилися ті протиріччя, які виникають між індивідом і суспільством, з яким індивід неминуче вступає у конфлікт.

Також у цьому році ми підготували ще один роман Джорджа Орвелла «Пасторова донька» у перекладі з англійської Марії Головко, який піднімає питання віри і її відсутності, випадкової неусвідомленої свободи і свідомої відмови від неї в ім’я… А в ім’я чого взагалі можна свідомо відкинути свободу, прирікаючи себе на послідовне й наперед відоме скніння? Словом, проблематика роману складна, важлива й досі актуальна, як це завжди буває з Орвеллом, незважаючи на те, що написаний він був за геть іншої епохи і в іншій країні. Книжка має вийти вже в лютому 2021.

Ми добре пам’ятаємо наші озвучені на початку 2020-го книжкові обіцянки на наступні кілька років. Як бачите, багато із заявленого вдалося реалізувати протягом минулого року, а інші проекти швидше, а чи повільніше, але також рухаються до завершення.

Так, вже готові переклади, але чекають свого редакторського часу Альфред Деблін «Гори моря і велети» (пер. з нім. Петро Таращук), Джорд Орвелл «Повне зібрання есеїв» (пер. з англ. Ірина Савюк, Тарас Бойко, Оксана Гордієнко), «Бірманські будні» (пер. з англ. Оксана Гордієнко) Пол Андерсон «Щит часу» (пер. з англ. Олег Лесько), Артур Мекен «Вибрані твори» (пер. з англ. Марта Сахно), Алістер Кровлі «Місячна дитина» (пер. з англ. Євген Лір), Ніл Стівенсон «Снігопад» (пер. з англ. Остап Українець та Катерина Дудка), Філіп Дік «Повне зібрання короткої прози» Том 2 (пер. з англ. Єгор Поляков), Філіп Дік «Повне зібрання короткої прози» Том 3 (пер. з англ. Ганна Гнедкова), Радек Рак «Покликання Івана Мровлі / Порожнє небо» (пер. з пол. Сергій Легеза), Вільям Гібсон «Спалити Хром» (пер. з англ. Ната Гриценко), Майкл Свонвік «Донька залізного дракона» (пер. з англ. Євген Онуфрієнко).

Ну, і вже зовсім трохи залишилося – якісь півтора місяці – до виходу так само довгоочікуваного нашого проекту «Веселки тяжіння» Томаса Пінчона у перекладі з англійської Тараса Бойка. Це найвідоміший і водночас один із найскладніших текстів не лише в доробку Пінчона, але й у новітній літературі загалом. Так і бачимо, як все чіткіше вимальовується наша нелегка, але й почесна видавнича карма – видавати епохальні, величезні та складні романні цеглини. Вже були реалізовані тритомник «Людини без властивостей» Роберта Музіля, «Смерть Верґілія» Германа Броха, «Улісс» Джеймса Джойса, «Сатанинські вірші» Салмана Рушді, «Берлін Александерплац» Альфреда Дебліна та «Терор» Дена Сіммонса». Вже перекладений велетенський експериментальний, футуристичний і химерний роман Альфреда Дебліна «Гори моря та велети», триває робота над перекладом «Нескінченного глуму» Девіда Фостера Воллеса. А тепер вже на завершальній стадії підготовки до виходу і «Веселка тяжіння» Томаса Пінчона, романи якого в сенсі складності структури, авторської гри стилями та множинності незліченних інтерпретацій можуть легко посперечатися, а то й навіть обійти твори самого Джойса. Окрім перекладача, над текстом перекладу трудилося ще й троє редакторів, а післямову і коментарі до книжки створював Максим Нестелєєв – він, як ніхто інший орієнтується в американському постмодернізмі і знається на творчості Пінчона, тож справедливо вважаємо, що без цих супровідних текстів і загальної допомоги Макса в його підготовці це видання було б неповним.

Власне, про найближчі наші видавничі плани, а також про стратегічні заміри з прицілом на рік, а то й на два, ми детально розповімо трохи згодом в окремому матеріалі, присвяченому саме перспективам нашого видавничого майбутнього. А поки що давайте по свіжих слідах пригадаємо і підсумуємо ті літературно-видавничі, а також соціально-культурні тенденції, які нам цьогоріч найбільше впали в око.

Отже, попри геть несприятливі для цього обставини у минулому році, ще очевиднішою постала тенденція умілої гри в маркетинг багатьох представників молодої генерації українських письменників. Умінням вдалої промоції власної творчості володіє далеко не кожен – тим помітніші на цьому тлі старання тих, у кого є цей талант. Небувала активність у всіх хоч якось відомих соціальних мережах, і як наслідок – величезна кількість подкастів, онлайн-презентацій, безперервні публікації інтерв’ю, майже покрокове інформування підписників про те, як рухається наступна книжка, розіграші книжок і різноманітних бонусів до них, буктрелери (правда, часто доволі суперечливої якості, але яка різниця, коли несеться!) тощо.

Так чи інакше, але саме у 2020 схоже остаточно підтвердився наш прогноз кількарічної давності про те, що услід за зливою нових перекладів 2015–2018 років, на нас очікує злива нових книжок українського авторства – радіємо, що ми в цьому не помилися.

Услід за меткішими на ниві саморозкрутки інста- та ютуб-блогерами, деякі літератори, схоже, також почали усвідомлювати, що сьогодні для сучасного культурного простору хайп – це Бог-отець, Бог-син, і сам Дух Святий, тож, якщо ти хоч якось хочеш заявити про себе і пробитися до потенційного читача крізь багатомільйонний галас сучасних медіа і колег по цеху, то без Святого Хайпу нині ніяк. В цьому ділі допускається все, а мета завжди виправдовує засоби. Скандал? Чудово! Якщо тільки він набирає мінімальну допустиму кількість реакцій і репостів. Ризик видатися неадекватом через послідовні неадекватні заяви? Ще краще! Аби лише більша кількість людей про це почула і захотіла дізнатися про літературний доробок юродивого активіста соцмереж. Сумнівні декларації і суперечливі камінґаути? Це ж те що треба! Давайте побільше і погарячіше, так щоб від іспанського сорому хотілося емігрувати під стіл, а твоє ім’я стало відомим навіть відчайдушним алкогольним схимникам із далеких сіл, де інтернет і досі добувають модемами з телефонних ліній. В ім’я Святого Хайпу, покровителя молодих і не дуже молодих, але обов’язково напористих письменників, які дуже хочуть отримати свій шматок читацької уваги, годяться всі методи, тут немає етичних правил і естетичних засторог, і тут роблять все, чи майже все, хіба що не пустують із собаками і не танцюють голяка, хоча, oh wait… Єдине що, на тлі цього цілодобового хайпового бенкетування якось відходять в тінь самі тексти авторів-шоуменів, бо після тисяч прочитаних коментів обговорення чергової дивовижної витівки чи провокативної заяви автора, хто вже читатиме ті їхні книжки і яка різниця як і про що там написано – все найцікавіше з їхнього творчого доробку вже відбулося у срачах.

Звісно, в будь-якому разі, незалежно від того, як збоку виглядають ці шаманські інтернет-танці, це майже завжди позитивним чином позначається на продажах книжок, підтягує читацьку аудиторію і створює враження, що сучасна українська література, попри всі пандемії і карантини, зараз вкотре переживає етап бурхливого розвитку і підйому чи не всіх напрямів, а надто – жанрової літератури, за якою всього кілька років тому майже одноголосно тужили чи не всі літкритики. Але чому тоді читачі так часто дратуються після прочитання чергової книжки ще одної новітньої літературної зірки, про яку їм звідусіль так наполегливо волали, що ця книжка вже точно «най-най-най»? І чому тоді в оглядах нашумілих літературних новинок в тоні професійних літкритиків все частіше звучить нотка зніяковіння, а то й нещирості, і чому досі ніхто не розвіяв їхній одвічний, якщо не сказати хтонічний, сум за великим, чи хоча б вже середнім Українським Романом, попри їхні щорічні комліментарні чи стримано схвальні відгуки про новинки багатьох сучукрлітівських зірок? Питання, на які і 2020 не дав хоч якось, нехай окресленої навіть пунктиром, відповіді, втім, як і всі роки до нього.

Також важко було не зауважити, що, попри сподівання, для багатьох карантин і самоізоляція не лише не стали нагодою зупинитися, заспокоїтися і провести ревізію попередніх практик, а також можливістю надолужити якісь важливі життєві моменти, на які ніяк не знаходилося часу за звичайних умов, а навіть навпаки – здається, вимушений спокій і зупинка лише загострили одвічний людський потяг до дискусій, які цьогоріч навіть частіше, ніж зазвичай, переростали в епічні срачі, коли в інтернетах знову був хтось неправий і одразу ж йому до пари знаходився той, хто був однозначно правий. Вже незлічити пошматованих в безрезультатних суперечках комунікаційних стягів позицій і декларацій, які часто призводили до безальтернативного перехресного бану. Особливо на цьому полі, як ведеться, відзначалися дещо старші користувачі інтернету, виховані ще на друкованій пресі і телевізійних новинах, які, втім, на жаль, не прищепили їм базові уявлення про причинно-наслідкові зв’язки, не кажучи вже про банальну ввічливість і адекватну комунікацію. Досвід прожитого року показав, що в нашій літературно-видавничій галузі ще дуже багато азартних інтернет-спікерів, наділених небувалою тягою до оціночних суджень і позбавлені будь-якої внутрішньої цензури. Ну, що ж, ми завжди казали, що наша галузь, нехай і не сама грошовита, але вже напевне найвеселіша, і вкотре у цьому переконуємося. За таких обставин найрозумніші, або ж найдосвідченіші обирають добровільне мовчання, адже всі ми знаємо, що результатом долучання до фальшивого хору є лише посилення його гучності, і аж ніяк не покращення якості його звучання. Але, з іншого боку зовсім віддати сцену самопроголошеним артистам-шарлатанам теж якось не годиться. Універсальних відповідей тут немає і не може бути – як завжди, кожен вирішує для себе сам.

Ще одна виразна несподіванка карантинного 2020-го – те, що перенесення літературних подій в онлайн геть не виправдала очікувань – красномовним підтвердженням цього є геть мізерна кількість переглядів і залученої аудиторії, а також численні висловлювання про те, що, виявляється, у цьому ділі потрібне живе спілкування і жодні сервіси для онлайн-зустрічей його не замінять. Приємне відкриття, що переважна більшість із нас ще остаточно не розчинилася у світовій мережі і ми так само, як і сто, і двісті, і триста років тому прагнемо живого спілкування із собі подібними. Радикальні адепти кіберпанк-естетики від цього помітно засмутилися, але даність поки що залишається саме такою.

Водночас, інтернет-продажі всього на світі, включно із книжками, які і в попередні роки демонстрували перманентне зростання, з настанням карантину так і взагалі стрімко рвонули вперед, і за таких обставин ті гравців ринку, які раніше не приділяли онлайн-продажам належної уваги, або ж зовсім їх ігнорували, залишилися за бортом – у кращому разі тимчасово, у гіршому ж – самі розумієте.

Тут якраз доречно було б згадати крилату тезу Ніцше про те, що «того хто падає – штовхни», яку цього разу успішно реалізував карантин. Але не варто все списувати виключно на карантин, бо ж у першій частині тези той «хтось» вже й так почав падати. Якщо брати нашу галузь, то тут, перш за все, мова йде про фізичні книгарні, які чи то не могли, чи то не мали бажання пристосовуватися до вимог часу. Звісно, карантин, чи не карантин, але факт залишається фактом – продаж книжок, а надто через фізичні магазини, і без того надзвичайно низькоприбутковий бізнес, особливо в сучасній Україні. Але тут справа не лише і не скільки в карантині і всьому, що з ним пов’язане, стільки в тому, що у багатьох фізичних книгарень підхід до співпраці з видавництвами залишається на рівні 90-х років минулого сторіччя. Багато з них вперто не бачили і не хотіли бачити, що часи вже давно й безповоротно змінилися – щонайменше років шість як. Якщо у дев’яностих і нульових видавці справді були згодні на будь-які умови співпраці, включно з хронічними відтермінуванням оплати за реалізовану продукцію та ігноруванням щомісячних звітів продажів, аби тільки книгарні брали їхні книжки на реалізацію, то тепер, з активним розвитком онлайн-продажів майже у кожного видавництва з’явилася своя онлайн-крамниця, плюс існує значна конкуренція за клієнта поміж великих книготорговельних мереж, які так чи інакше, намагаються покращувати свій сервіс, так само, як робити вигідною співпрацю з видавцями. Тим дивнішою в таких умовах виглядає абсолютна інертність і млявість в роботі багатьох фізичних книгарень, а також традиційне небажання виконувати базові умови співпраці, як то щомісячні звіти продажів та щомісячна оплата за реалізовану продукцію. Тож не дивно, що обставини минулого року стали поштовхом для закриття багатьох фізичних книгарень. Якщо не вникати у внутрішньогалузеві деталі, то, звісно, шкода, адже зникають місця, де продаються книжки, а це завжди погано. Якщо ж розуміти внутрішні глибинні процеси – тоді Ніцше з його «того, хто падає – штовхни». Інакше кажучи, проблеми тут не в пандемії, якій немає ще навіть року, а в системному невмінні, чи небажанні нормально працювати – нехай це звучить дещо жорстко, але справедливо.

Зважаючи на це, у 2020-му ми переглянули наше ставлення до каналів збуту і навіть дещо їх зменшили, прибравши неефективні, бо те що неефективне, автоматично стає шкідливим, а ми виступаємо виключно за ефективне і корисне

У підбиттях підсумків 2018 року ми писали про відчуття поступового згасання, а іноді й зникнення багатьох видавничих і довколакнижкових ініціатив, які були оптимістично, але, водночас, легковажно ініційовані у 2014–2016 роках, коли всім враз почало здаватися, що на нашому книжковому ринку настали благословенні часи і тепер дуже легко запустити видавництво і налагодити його ефективну й успішну діяльність. Але ж ми, як ніхто, знаємо, що видавництво – це про стаєрів, а не про спринтерів. Минулого ж року це відчуття перетворилося на дійсність. Де зараз ті феєричні старти, які запам’яталися радше гучними промо, аніж вагомими результатами? Ми, як і всі, хто займається видавничою справою, чудово розуміємо, що тут не буває швидко і легко, а буває довго, важко і при цьому не обов’язково успішно – така вже специфіка галузі. Так що, тут наше чуття нас не підвело, і ми тепер бачимо на чужій практиці, що зазвичай наївні видавничі ілюзії, як і кохання у книжці Беґбеде, живуть три роки, а далі розбиваються об об’єктивну реальність – так було і так буде, і наша галузь у цьому сенсі не відрізняється від світової.

З іншого боку, ті малі і незалежні видавництва, які змогли протриматися за цих несприятливих для книжкової галузі обставин, демонструють варті захвату затятість і рішучість попри все рухати цей локомотив уперед. Більше того, ті з малих і незалежних, хто залишився після минулорічного і цьогорічного «масового вимирання» видавничих ініціатив 2014–2016 років, видаються набагато вигадливішими і дієвішими за великих і часом неповоротких видавничих монстрів – як в сенсі якості створюваного ними продукту, так і в сенсі просування його на ринку. Вони – молоді, ініціативні, гнучкі і без зайвих організаційно-бюрократичних надбудов, притаманних великим організаціям; вони чудово уявляють свою нішу і все ще пам’ятають, заради чого все це започатковували, вони добре орієнтуються в тому, що і навіщо видають, бо видають вони мало, зате вкладються по максимуму в кожну книжку, чого великим видавництвам часто непросто робити через великі видавничі обсяги і «всеядність» видавничих напрямів. Врешті-решт вони гуртують довкола себе свою аудиторію – нехай інколи й не надто чисельну, зате рішучу і таку, що віддано і постійно їх підтримує. Словом, без малих і незалежних видавництв із вираженою специфікою і оригінальними видавничими напрямами наш книжковий ринок виглядав би радше як одні Мак Дональдзи з КФС, без маленьких затишних барів та кав’ярень з оригінальною і притаманними лише їм атмосферою та стравами.

Наостанок хочемо зазначити, що ось, здається, збулася наша давня мрія і нарешті наші найекспертніші експерти перестали називати нан-фікшином мотиваційну літературу про те, як «забити на все на світі і почати вилизуватись, як кіт»! Алілуя, браття і сестри, нарешті видавничий бог почув наші щорічні молитви і цей екстракт для любителів легких вирішень складних проблем зайняв своє заслужене місце в читацькій ієрархії – приблизно одразу ж за розмальовками, каламутний бум на які свого часу вразив уми і видавничі плани навіть поважних академічних і державних видавництв. Тоді ми теж довго і натхненно молилися видавничим богам, щоб ті врозумили функціонерів галузі і їхніх читачів – результат вам відомий.

Таким нам запам’ятався 2020-й – дивним, у багатьох сенсах складним, але не таким вже й поганим, як про нього переважно казали. Подекуди він навіть був хорошим, як і будь-які інші миті нашого з вами життя, але, як завжди, це ми зрозуміємо із трохи віддаленішої часової перспективи.

Дякуємо, що лишалися з нами в ці дивні й непрості часи – далі буде ще цікавіше

Рецензія на книгу Володимир Кузнєцов «Закоłот. Невимовні культи» від Mykola Stakhniuk

Дата 07/01/2021 о 15:11 Видавництво Жупанського / 0

Заколот завершено. Що ж… фух! Це було тяжко, проте приємно.

Аби з чогось розпочати, варто розділити наступне на дві частини – міфотворчу та науково-фантастичну. Отож почну з першого. Хвиля Лавкрафта українською прокотилася літературними теренами й наразі маємо наслідки цього лиха й пожинаємо їх, що не може не радувати. Володимир Кузнєцов, взявши за базу міфологію Лавкрафта, вплітає її в альтернативну історію, надаючи своєму твору структурованості (хоча навмисно позбавляючи цього в подачі частин). Повзучий Хаос своїми мацаками проникає у всі закапелки хроніки людства, позаземні та позасвітні істоти впливають на всі поворотні моменти історії, лавкрафтіанський горор стає ґрунтом світу Кузнєцова. Проте розвиваючи тему міфу не уникнути деталізації, а деталі скидають пелену таємничості і отого хтонічного жаху, таким чином, розкривши елементи світобудови міфу, дізнавшись певні таємниці, читач втрачає оту невідомість, яка тримає в напрузі протягом усього твору й лишається післясмаком. Не хочу сказати, що напруга відсутня – вона є, але не лавкрафтова, а ситуативна. Можливо автор і не мав на меті передати атмосферу горору вищезгаданого автора, а лише взяти його базис, тож у такому випадку я лише виклав свої спостереження.

Наукова-фантастика. Найперше хочу зауважити чудову назву корабля, яка чомусь мені нагадує два інші кораблики: «Ностромо», «Сулако», «Сінано»… А чом би й ні? Чим це не «Чужий»? Звісно, «Сінано» набагато більший та й персонал чисельніший, але ж космос, і потвора, що вибралася на волю… Від такого порівняння аж ностальгія та трепет. Та не лиш «Чужими», а й Воттсом тут чути, чого варта лиш нагромадженість термінами та незвичними порівняннями (найперше згадується порівняння кружляння зі сферою Дайсона – оригінально, проте гадав, що порівняння використовується задля наведення простого прикладу для пояснення складнішого явища, а тут було навпаки). Ще одним великоднім яйцем стали вампіри, хоча вони й дещо іншого походження, проте їх наявність в подібному творі важко не пов’язати з Воттсом. Окрема подяка за непоодинокі згадування наукових парадоксів, як то про кота Шредінгера, а що ще важливіше – парадокс корабля Тезея, який хоч жодного разу в тексті так і не назвався, проте мав місце в подіях з Окітою Содзі та Вольфрамом фон Зіверсом. Хотілося би ще більшого розкриття цієї теми, та книга не про це.

Оскільки маю технічну освіту, то наукова складова викликала в мене неабиякий інтерес, а тому в певних місцях з’являлися питання і навіть заперечення – це пропускалося, коли нюанс був потрібен сюжету, та були місця, де некоректність наукового факту не грала ролі, але, якщо то лиш я забагато начитався, то багато чого з цього ніхто й не помітить, а якщо це було зроблено навмисне, то автор ще той хитрун і влаштував квест в романі. Хоча (щойно знову переглянув це місце – про реліктове випромінювання від променя, що пройшов крізь Азію і Тихий океан), це лише питання спостерігача, в моєму випадку – з Землі, але будь я деінде, то ніяких неточностей.

Та окрім аналізу існують і прості емоційні враження, а вони лишаються в пам’яті набагато довше. Так отож. Продиратися крізь текст спочатку було важко, проте з часом це ставало все легше і легше, коли нагромаджувалися зв’язки між героями та розумілася хронологія подій, це немов процес засвоєння інформації в нейронах і укріплення синапсів між ними (отакі-от порівняння – набрався), хоча власне так воно є. Після першого шоку і призвичаєння до сетингу на черзі стало призвичаєння до манери подачі відносно героїв – Кузнєцов дуже акцентує увагу на внутрішніх відчуттях героїв, що коїться в них в голові, як почувається їхнє тіло, зазвичай (та що зазвичай – увесь роман) персонажі відчувають себе дискомфортно, кепсько, а то і зовсім нікудишньо й автор намагається це передати й читачеві, занурити його не тільки в ситуацію, а і в героя. Таким чином навіть невеликі епізоди розкриття героїв дали змогу їм співпереживати. Я читав у порядку подачі частин у книзі, а вони інколи йдуть хронологічно зворотно, тож це забезпечило моменти на кшталт «Ага! Так от хто вона!» або ж «То він ще тут був!» і тому оце от перебирання розділами виправдовує себе саме заради подібних моментів. Вагому дещицю розуміння дала хронологія подій наприкінці, витворивши структуру історії і якось розмістивши її по порядку, знайшовши причинно-наслідкові зв’язки. А ще кішка на обкладинці – єдиний в ній недолік, що вона одна, хочеться більше зображень, хочеться малюнків вампірів, «Сінано», Зіверса – це неабияк доповнило би витворені уявою образи.

Ну і висновки. Книга цікава й захоплює пропрацьованістю, а також непоєднуваними досі (принаймні в моєму читацькому досвіді) жанрами, зайде не всім, адже не знаючи більшості термінів можна втратити значну частину задоволення. Та це був лиш невеликий заколот, а поміж тим відбуваються події і поза кораблем «Сінано», про які хотілося би почути, почитати і пороздивлятись, тож чекаю продовження і бажаю успіхів автору.

Автор: Mykola Stakhniuk
Джерело: Facebook

Хочу прочитати

← Попередні дописи

Завантаження...

Рецензія на книгу Старша Едда від Кухоль Вакха

Підсумки року, що минув – дивний 2020-й

Рецензія на книгу Володимир Кузнєцов «Закоłот. Невимовні культи» від Mykola Stakhniuk