Рецензія на книгу Луї Ґію «Чорна кров» від Yana Stavska
Я розділяю усяку художню літературу на ту, яка дозволяє читачу розслабитися, розкинувшись на м’якому кріслі у напівтемній кімнаті, і ту, що підіймає читача вгору, час од часу кидаючи його об метафоричні стіни, а потім раптом полишає його з голим тілом тексту. «Чорна кров» належить до останньої.
Архітектоніка роману складна своєю простотою, оскільки Ґію, беручись за традиційні письменницькі інструменти, використовує їх по-своєму: нескінченні блукання читача фабулою твору і «глухі кути» в сюжеті, які, проте, лише струшують нашу увагу для подальшої активної співучасті.
Герой «Чорної крові» – вчитель філософії у повоєнній французькій провінції пан Мерлен (Кріпюр), ушитий своїм «слоновим» тілом у соціальну й історичну невагомість сюжету, інтелектуальною й тілесною чутливістю раптом постає проти світу. Це нагадує бунт Камю, який з’явиться в літературі трохи пізніше («… то що йому залишається іще? Простягати руку до Бога, у якого він не вірить чи гадає, наче більше не вірить… Він теж намагався це зробити й з утіхою побачив, що страждаєш не сам, іншим теж болить, як і тобі. Та вони нічого не хотіли знати!»).
То який цей світ? Світ Першої світової, нездорового патріотизму з його немаскувальною любов’ю до смерті, світ пройдисвітів та нездар, хвилинних задоволень і жаги влади. Це світ перебільшень і необмеженої свободи, де вбивство не є чимось складним й важким, а повторюється зі звичністю ранкових вправ щоранку.
Пан Мерлен не єдиний носій бунту. Потенційними бунтівниками є велика частина введених автором героїв, проте тільки дивакуватий вчитель ним стає. І ця виключна роль фактично визначає його місце у сюжетному полотні.
Попервах Мерлен нічим не примітний, крім умовно своєї цінної бібліотеки й провальної філософської праці: він живе із жінкою, до якої нічого не відчуває, відпускає сина на війну, хоч про це шкодує, він змушений вигадувати безліч викрутасів, щоб не показувати істинний вираз обличчя – сповнений жалю й болю, та з часом на цьому обличчі з’являється гнів.
Причини можна шукати як в оточенні філософа, через яке у нього спалахує ненависть до «спільного лиха й спільного братерства», так й у ньому самому – зокрема у почутті до Туанетти, котре заодно може стати ілюстрацією отого твердження Камю, що любов насправді є лише іншою формою бажання тривати.
Метафізичне пробудження героя відбувається у двох епізодах, або радше в одному, тоді як інший є його звершенням: епізод церемонії вручення ордену пані Форель у бібліотеці, коли Мерлен, перебуваючи в колі своїх шкільних колег, вкотре намагається мімікрувати
«Червона орденська стрічка… Боже милий! Не стрічки та медалі їм потрібні, а…». І він кивнув підборіддям, слава Богу, що ніхто цього не помітив, бо той порух можна було розтлумачити як обурення всім, що казав Набюсе.
… й окрема сцена нападу на викладача Набюсе, який, за словами того ж Мерлена, для нього став втіленням усіх негідників. Це така собі сатисфакція вчителя за роки принижень й перша спроба бунту проти несправедливості.
«Кріпюр уперше в житті дав ляпаса, та було в тому ляпасі усе його минуле, всі ті ляпаси, що їх посоромився він дати за все своє невеселе життя… (…) Бо в такий спосіб дав ляпаса тій породі людей, яких ненавиджу всією душею?»
Конфлікт людини й навколишнього світу, вочевидь, не робить текст оригінальним – складним й літературно виразним він стає завдяки набору символів, яким автор демонструє цю проблему.
Луї Ґію рукою бога все додає й віднімає у зображеному світі на свій розсуд. Наприклад, він може розповісти до крику правдиву історію, проте невдовзі з неї сміятиметься (історія Вілляплян), або ж ввести у текст повторювальні образи, поява яких викликатиме у нас несвідоме клацання сюжетного запобіжника («… з’явилася кощава горбата баба зі своїм рудим псом. Вона шкандибала на чолі призовників, що крокували вулицею під розгорнутим прапором…»).
Автор розкидає багато таких «ключів» по розділах, й, зібравши їх, у нас з’явиться шанс відкрити двері до решти кімнат.
Пройшовши до головної зали, читач нарешті бачиться з Мерленом, яким його задумав автор – голим Мерленом поза його взаєминами з іншими. Смерть Кріпюра справді не є фіналом, проте читачу варто закрити вуха руками, щоб не оглохнути від того екзистенційного крику.
Автор: Yana Stavska
Джерело: Facebook
Відео огляд книги Томаса Пінчона «Виголошення Лоту 49» від Софії Челяк
Ця історія – це справжнє оспівування шістдесятих у всій їхній красі. І я раджу прочитати цю книгу навіть тим, хто вважає, що пам’ятає 60-ті, тому що, як кажеться: ті, хто пам’ятає шістдесяті, насправді в них не були.
Автор: Софія Челяк
Джерело: YouTube
Рецензія на книгу Ден Сіммонс «Терор» від Ihor Yaroslavskyi
«Терор» схожий на нескінченну крижину: під час читання цього роману ти ковзаєш його одноманітною заледенілою поверхнею, часом падаєш навколішки, перечепившись через якийсь гребінь, але зібравшись із силами підводишся, аби дістати далекогляд, прикласти його до ока й вгледіти хоча б натяк на широке розводдя-різноманіття.
Раніше я познайомився з творчістю Сіммонса завдяки першій книзі з циклу «Гіперіон» — інші частини я досі не придбав, а відповідно й не прочитав. Я пам’ятаю, що «Гіперіон» був дуже насиченим, м’ясистим текстом, який мені доводилося читати довго й нудно. Але врешті-решт, незважаючи на довжину й монотонність, той роман вражав — перш за все письменницькою майстерністю Дена Сіммонса. Із «Терором» ті самі відчуття. Здається, із Сіммонсовими текстами в мене є визначений формат взаємин: бажання читати прокидається під час власне читання — напевно, в тому і є авторська вмілість захоплювати увагу людини по цей бік книжки.
❄️ Щодо сюжету роману, гадаю, писати багато й не варто, адже він заснований на реальній історії зниклої експедиції Франкліна 1845-1847 років, мета якої була остаточно дослідити й відкрити Північно-Західний прохід, що сполучає Атлантичний і Тихий океани. В експедицію були споряджені два судна Королівського військово-морського флоту — «Еребус» і «Терор» (як з’ясувалося згодом — доволі красномовні назви). Підступна арктична крига скувала обидва колишні бомбардирські кораблі, а всім членам експедиції лишилося боротися за життя: з лютим холодом, голодом, цингою, з підступними побратимами і… таємничим чудовиськом Туунбаком, яке повільною смертною ходою кружляло довкола морально й фізично підкошених моряків та офіцерів.
Дивовижний здобуток Дена Сіммонса в тому, що він зміг неймовірним чином таку сталу, застиглу на перший погляд історію розхитати зі сходу на захід і з півночі на південь, інтегрувавши реальні факти й фантастичні елементи. Таким чином, на виході читачі отримали не сухий переказ фактів, основний список яких викладений у статті вікіпедії, а повнокровний художній твір, що ідеально балансує на межі жанрового й естетично насиченого класичного роману, зануреного в культурно-історичну ополонку.
📙 Щодо українського видання. Відмінний переклад з англійської Антона Санченка. З великою повагою ставлюся до роботи Видавництва Жупанського, маю багатенько книжок на поличках із його логотипом. Серія «Ad Astra», у якій і видано «Терор», візуально стильна й стримана, а змістовно — потужна й заманлива. Але в цьому конкретному виданні забагато друкарських помилок, які, на жаль, дуже часто в’їдалися в око. Іноді навіть здавалося, що коректорську роботу з текстом не проводили…
✨ 8/10
Автор: Ihor Yaroslavskyi
Джерело: Instagram
Facebook-спільнота