Публікації

В основі трагедії закладена постать людини яка дійсно існувала. Йоганн Фауст жив у середньовіччі й вважався магом, чорнокнижником і чаклуном. Надалі ця таємнича постать настільки обросла міфами й легендами, що надовго укорінилась у європейському епосі та фольклорі. Оповіді про таємничого доктора Фауста ввійшли в літературу, і були написані простою мовою для широкого загалу. Їх ставили в театрах і лялькових виставах, де власне і побачив цей образ Ґете.

Щоб трохи краще зрозуміти книгу, варто описати контекст. У книзі багато християнських мотивів, тож цікаво чи мав Ґете дотичність до християнства. Дізнатись про симпатії чи антипатії не так легко, але історики літератури, віднаходять багато листів Ґете, де дізнаються його ставлення. До християнства він ставився двозначно, з одного боку йому були до вподоби християнські ідеї, але він не любив церковний клір і церкву.

Ґете взорувався й кохався в античності. Думаю, це прагнення німецького духу повернутись до джерел, про що згодом писатиме Ніцше. На мою думку, в «Фаусті» Ґете, відроджується цей дух античності. По стилю й атмосфері трагедія Ґете може рівнятись з трагедіями Софокла чи поемами Гомера.

Сюжет

Ми бачимо образ вченого Фауста який перебуває у відчаї. Його кімната нагадує келію, або кабінет вченого який закрився від світу і поринув в книги та науку. Все своє життя провівши за книгами, він вивчав науки. І все ж таки він не дізнався якихось сакральних знань про буття і світобудову. Оскільки наука апофатична, він відкриває для себе магію. І викликає духів.

Якщо говорити про античну традицію, то ми бачимо протистояння двох начал, діонісійського й аполлонівського. Одна частина душі Фауста хоче до ідей, до мислення і пізнання, інша ж хоче земних утіх. Вихолощений від науки розум, прагне припасти вустами до кухля Вакха, себто Діоніса і насолодитись життєдайною енергією високих емоцій та почуттів. Фауст стає античним героєм і вирушає у свою одіссею. Перша частина починається в центральній Європі, і розвивається коли настає Вальпуржина ніч, а далі переноситься до античної Греції.

Скуштувавши першого кохання з присмаком гіркоти з Маргаритою, античний герой прагне до великих звершень. Тут і політика й жага втілення великих ідей. Також Фауст дізнається що до Спарти повертається легендарна Гелена, через яку почалась війна з Троєю. За махінаціями Мефістофеля який є класичним трикстером, Гелена потрапляє до палацу Фауста. А завершення історії з їхнім сином уособлює античну міфологію в образі Ікара.

Підсумки

Передусім, думаю Ґете прагнув провести шлях від античності до середньовіччя, поєднати поезію цих епох, і продемонструвати, що дух античності може відроджуватись і надихати людей у нові часи. Спочатку в ідейному герці сходиться Мефістофель з богами Олімпу, а згодом ці дві різні традиції, два світи поєднуються в коханні Фауста і Гелени. У цьому творі Ґете не тільки взорується на античність, а й зумовлює багато візій майбутнього.

Для мене «Фауст» є античною трагедією. Але зізнаюсь, що я не все зрозумів і особливо фінал. Ґете писав «Фауста» шістдесят років і другу частину заповідав опублікувати після своєї смерті. У цій трагедії є щось загадкове і незрозуміле, цілі філософські пласти ідей та сенсів від політичних до релігійних. Чому нерелігійний Ґете обирає християнський фінал зі з’явленням Богородиці? Чому Фауст потрапляє до раю? А слова Богородиці для мене залишились загадкою. Не думаю, що тут варто шукати легких відповідей.
Ну і на завершення хочу відзначити чудове видання видавництва Жупанського, яке кожен український читач має обов’язково мати на своїй книжковій поличці. Тому, що окрім трагедії є додатки. Один з них розповідає наскільки «Фауст» мав великий вплив на українську культуру і на розвиток поетичного перекладу. Україномовний «Фауст» вважається перлиною перекладу, який перевершує російський і розкриває поезію у всій українській пишномовній красі.

Автор: @IKnigi.ua
Джерело: Facebook

Хочу прочитати

Книжка з мого особистого топ-скількись-там, які я ще перечитаю.

Одразу щирі співчуття і подяка Петрові Таращуку за переклад. Продиратись через багатоповерхові хащі складнопідрядних речень тяжко в рідній мові, що вже казати про іноземну.

Це до того, що почати складно. Мало діалогів, мало крапок. Але потім затягує.

Що ж воно таке? Ідейне та хронологічне продовження Орвеллівського “1984”. Тільки якщо у Орвелла влада партійна, то у Сансаля ми бачимо світ релігійної диктатури.

Був собі чоловік на ім’я Абі, і було йому одкровення від бога Йолаха. Так народилася релігія Ґабул (Покора) та абімова – мова, якою повинні послуговуватись віряни, бо інакше вони не зможуть осягнути вчення Йолаха (натяк на новомову). Питанню мови Сансаль приділяє не меншу увагу, ніж Орвелл.

“Ця мова створювала навколо вірного силове поле, яке ізолювало його від світу, робила принципово глухим до всякого звуку, що не був зоряним і чарівливим звуком абімови”

Навернувши достатньо людей у свою релігію, Абі розпочав Священну війну, в якій було знищено майже все, що суперечить волі Йолаха, разом із минулим.

Головний герой історії – Аті, сумлінний громадянин з міста Кодсабада, який наразі проходить лікування від сухот у гірському санаторії. Хворобливий стан, висота і гірська пустка зароджують у ньому сумнів, змушують замислитись над минулим. На нього зійшло прозріння – він безвірник. І з розумінням цього Аті повертається додому після лікування, грає роль вірного. Невдовзі він знайомиться з Коа – також людиною вільної думки, і вже разом вони починають подорож, мета якої наразі навіть не революція і не бунт. Друзі у пошуках істини, якоїсь об’єктивної інформації, відповідей на численні запитання.

Чи знайдуть вони шукане? Можливо. Чи зможуть щось змінити? Навряд. Чи виживуть взагалі? Хтозна. Чи вартуватиме докладених зусиль? Однозначно.

Адже “життя заслуговує того, щоб умерти за нього, бо без життя ми мерці, які завжди були тільки мерцями. Перше ніж померти Аті прагнув прожити тим життям, яке поставало серед мороку, нехай навіть протягом лише спалаху блискавки”

Ну і не можу не поділитись цитатою про урядовців:

“Розмовляти не так просто для людей, яким або відтяли язик, або вирізали ділянку мозку, що відповідає за мовлення і мислення. Останній урядовець, до якого звернулися друзі, ухилявся від відповіді й сам собі суперечив”

Автор: Євген Рахман
Джерело: Facebook

Хочу прочитати

Хроніки читання польської фантастики. Пошуки Бога.

Сьогодні буде про Голокост F Цезарія Збєшховського. Без спойлерів і ви не отото вот.

Що нас приваблює у науковій фантастиці? Передусім – політ думки, технічні вигадки, що змушують кипіти мозок. І все це у Збєшховського є: наукова дич (у хорошому сенсі) Пітера Воттса, ніжне цитування Лема чи Френка Герберта, дахозносне знущання з реальності, як у Філіпа Діка.

Але мене Збєшховський підкорив іншим – своїм розумінням Бога. Зазвичай боги – предмет дослідження фентезі. Хоча, для фентезистів боги – це радше ще один рівень персонажів. Такі собі над-істоти, з усім комплексом бажання автора подумати над логікою їх дій. І звісно, у фентезі багато від людських уявлень про бога.

А от Збєшховський пофантазував про Бога ери постсингулярності, коли від людини, у нашому теперішньому розумінні, нічого не залишилося. Людські мізки можуть переноситися з тіло у тіло (привіт Видозмінений вуглець Моргана), а цифрофі копії свідомості вільно гуляють цифровими полями, змінюють форми і спілкуються надшвидкісною передачею даних (вітання Яцеку Дукаю і його Ідеальній недосконалості).

У Збєшховського авраімічний Бог – це плазмат – таке собі щось, що було тонким шаром розмазано по деяких – духовних людях. У Голокості Плазмат раптом щез (у добу постсингулярності, що логічно, Бог помер). Залишилися лише бездуховні постлюди.

Але ж Збєшховський пише наукову фанастику. Тому його Бог – це суміш квантової фізики та сили Люка:)) З одного боку щось дуже наукове, з іншого – “силааа”, яка н потребує пояснень (я ще не дочитала!).

Далі науковий трактат на тему: Квантова теорія з позиції істового католика:)

Одна з основних проблем християнської філософської – божественний задум. Людина в принципі не здатна його осягнути.

Так от думаю, що Збєшховський начитався квантової фізики і зрозумів, що це воно. Божественний задум змушує рухатися наш світ. І все на позір у відносному порядку. Але що ж задумав Бог – хз. Так і з квантовою фізикою. Макро світ дуже впорядкований. Закони Всесвіту усюди непорушні. Окрім квантового світу. Дрібні частки діють точно як оцей божественний задум – неприпустимо з позиції людської логіки.

Ви ж знаєте оцю неймовірну історію про те, що фотон може вести себе як частка і як хвиля: коли дивитися, через щілинки проходить частка, не дивитися – хвиля. Або ще відоміша історія про кота у коробці, який з точки зору квантових гумористів може бути одночасно живим і мертвим – суперпозиція – неможливість спрогнозувати поведінку частинок.

І от я собі думаю, що тілкьи дуже релігійна людина (вихована у релігійних традиціях) може так ізвратитися, щоб абсолютно достовірно пояснити присутність Бога квантовою теорією. Може у тому феномен сучасної польсокї фантастики? У них Бога у суспільному обговоренні таки чимало:). Згадався нещодавно прочитаний Комуда. Попри відносну якість всього циклу про Війона оповідання про Бога з дерева – просто шик. Більше за цю метафору мене вразив хіба Гіперіон і його “Оповідь священика: Чоловік, який намарно кликав бога” про христоформи.

Замість висновків. Збєшховський зранку будить краще за каву:)

ПС якщо вам здалося, що я тут поумнічала, то у Збєшховського ще крутіше. І дуже мені хочеться порівняти Збєшховського і Воттса, але не буду:)

Автор: Світлана Тараторіна
Джерело: Facebook

Хочу прочитати