Рецензія на книгу Лукаш Орбітовський «Голова змія» від Oleksandr Mykhed
І про «Голову змія» Лукаша Орбітовського. «Голову», яка може знести башту.
– Книжка має концептуальну стрункість, за що окрема дяка упоряднику Volodymyr Arenev. Оповідання вилаштувані в хронологічному порядку, показують розвиток стилю, тем, улюблених прийомів. А по всьому ще і створюють круту композиційну петлю через тему батьківства.
– Орбітовський вражає різноманіттям інтонацій – від чистого горору до притчі, а там уже і до ніжно-іронічного абсурду.
– Майже в кожному тексті відбувається зміщення, зсув реальності. Тільки цей поворот зроблено настільки м’яко, що його не помічаєш одразу.
– У більшості випадків оповідання мають ледь не ідеальні перші абзаци, які затягують. Але ще цікавіше, що є якийсь особливий «орбітовський-фінал» оповідань. Коли тебе полишають з щемкою і легкою тугою незвіданого попереду. Наче автор знайшов свою формулу катарсису, за якою працює.
– Ретроспектива творчості на 12 текстах дає справді привід говорити про мотивну сітку. Дім, скло, перестрибування епохами, постать батька, спальні райони, історія Польщі. Про частину з цього у чудовій післямові перекладача Sergey Legeza.
– Окрема історія – мова Орбітовського у виконанні Легези. Соковита, образна, матюкливо-важка.
– Два тексти лишили абсолютно байдужими: «Ніч двійників» і «Бійся зірок, ховайся у диму». Але «Вірменин Попель», «Голова змія», «Час імператорів», «Автострада», «Пси Святвечора» – це ААААА.
– Планка очікувань від наступних видань – захмарна.
Дяка Aвтору, видавництву Жупанського, творчій команді і всім, завдяки кому можна смакувати такою радісною темрявою.
Автор: Oleksandr Mykhed
Джерело: Facebook
Рецензія на книгу Альфред Деблін «Берлін Александерплац» від Імаджинаріума Доктора Хосебра
Я очікував на появу цієї книги ще від першого анонсу і почав читати щойно торкнувся її целюлозного тіла. Цей рік приємно тішить мене бажаними книгами: “Сім Вечорів” Борхеса, “Легенда про Сіґурда і Ґудрун” Толкіна (знайшов на форумі, бо в книгарнях пропустив), “Втрачений рай” (ну нарешті!) Мілтона, “Пісні невинності і досвіду” Блейка (хех, для роботи над романом сам вже переклав два вірші), “Аустерліц” Зебальда і “Берлін Александерплац” Альфреда Дебліна.
Тільки зараз, коли минув тиждень тиші (в цей час читав графічні романи), всі думки вплелися в мисленнєве полотно, знайшли своє місце в Палаці Розуму і я нарешті можу говорити про цю книгу.
Порівняння з Джойсом це настільки типова річ в контексті розмов про “Берлін Александеплац”, що це вже виглядає вульгарно і якось заїжджено, але, let`s do it again.
Вже перші сталі, монуменальні фрази, як ото “скімлити може й хвора миша ”, “ось іде Смерть”, убивство бика і телятка становлять собою запрошення для читача у світ “Александерплацу”. Це такі тригери, котрі автор постійно використовуватиме, це мотив, котрий досягає свого трагічного піку в самому кінці і це витончена інтелектуальна гра серед апокаліптичного пандемоніуму крадіжок, убивств і пиятики.
Вже тут бачимо відмінність між Джойсом і Дебліном. Якщо Джойс, також сипле тригерними фразами (“метем псу хвост”, “ради нього, ради Рауля”), то Деблін вплітає їх дуже плавно і виважено.
Наприклад, прочитавши чверть роману, читач натрапляє на дуже детальний опис скотобійні. Тут описується забій биків, свиней, телят. Здається, що ця вставка зайва і незрозуміла. Але вже далі, ми розуміємо на скільки це було важливо. Це ж саме можна сказати про велетенські шматки з газет, котрі Деблін навіть не змінював, а просто повставляв в романне тло. Всі ці нюанси пояснюються в трьох прекрасних статтях вкінці книги, їх цінність і краса мені навіть здається більшою, аніж 518 сторінок роману.
Деякі сноби можуть назвати “Александерплац” “Уліссом” на мінімалках. Тобто, він в рази зрозуміліший і ближчий до читача, аніж дітище Джойса.
І це правда, справа в тому, що в той час, коли головним героєм Улісса є сам Дублін, то головним героєм “Александерплацу” є колишній в’язень з смішним іменем Франц Біберкопф. Берлін Біберкопфа є незвичним Берліном. Навіть, якщо дивитись на це місто,як на м’ясорубку, то ця м’ясорубка виявляється “особистою м’ясорубкою”, це поняття чимось схоже на термін “особистого бога” Франца Кафки. І ця емоційна насиченість, починаючи з пароксизмів щойно звільненого в’язня і закінчуючи блідим вогнем в очах пожованого життям сторожа зачіпає нас фізично.
Деякі сцени захоплюють подих – моментальні алюзії на Біблію, прибуття кораблів Агамемнона, Вавилонська Блудниця, чаша і Семиголовий Багряний Звір, Еклезіаст, молот “котрий трощить шийні хребцеланки” – роблять цей твір тим, що ми називаємо “епічний роман”.
Епічність також полягає в тому погляді, котрий нам дарує автор, ми бачимо життя однієї людини, як великомасштабну фреску в якійсь таємній помпейській віллі.
І ще одне, говорячи про потік свідомості. Ця книга може бути хорошим вступом і підручником для молодих авторів, котрі бажають використовувати цей інструмент в своїй роботі. Непідготовленого українського читача цей прийом може здивувати (цитуючи “Тетраморфеуса”: “Потік свідомості – єсть ріка, не пий з ріки, телятком станеш”). Але ця ріка дарує небачену досі свободу, яка може бути вражаюче живим відтінком в палітрі сучукрліту. В передмові Деблін багато говорить про Мову, про те, як використовувати стилі, починаючи з телеграфного канцеляриту газет і закінчуючи поетичними сомнамбулічними візіями.
Деблін близький мені також, напевно, через професію. Він був лікарем-невропатологом і ця його схильність до препарування мисленнєвих процесів і мотиваційних передумов героя, дуже медичний і витончений прийом.
Закінчуючи маю сказати кілька слів про видання.
Влучний дизайн, серце помережане урбанізацією, але все ж, із червоною тінню, приємний запах паперу і багряні форзаци. Оце щойно знову відкрив книгу і вдихнув її аромат – все ще прекрасно.
Але є один мінус – книга погано вичитана, загалом я нарахував близько двадцяти одруківок, в одному місці пропущена буква, в іншому вона зайва. Це погано і з цим треба щось робити, бо раніше таке ж зустрічав у “Сатанинських віршах” Рушді.
Тим не менш, книга абсолютно вартує своїх грошей і на моїй полиці займатиме почесне місце біля Джойса і Рушді.
Вкінці хочу подякувати “Видавництву Жупанського” за величезну кількість цікавих книг на моїй полиці, за останні роки практично всі найкращі україномовні книги, котрі я мав приємність читати, видали ви.
Закінчу уривком з книги:
Нехай підступають. Нехай підступають. Велика, пласка, німа рівнина, самотні цегляні будиночки, з яких ллється червонясте світло. Міста розташовані вздовж залізничної колії: Франкфурт-на-Одері, Ґубен, Зоммерфельд, Ліґніц, Бреслау, міста виринають із-за вокзалів, з великими й маленькими вулицями. Нехай наступають неспішні екіпажі й автомобілі, що мчать, як стріла.
Автор: Імаджинаріум Доктора Хосебра
Джерело: Лібраріум Доктора Хосебра
Рецензія на книгу Пітер Воттс «Ехопраксія» від Ігоря Сіліври
Почну з очевидного. Книжка важка. Дуже важка. Дуже-дуже важка. Виносить мізки. Ну а чого ви чекали, це ж Воттс!
Формально це подано як друга частина циклу “Вогнепад” (після “Сліпобачення”). Фактично ж це паралельна лінія того таки “Сліпобачення”. Поки відомий нам жаргонавт налагоджує Перший Контакт, його батько пробує дізнатись про долю сина. І допомогти йому може тільки дивний релігійний орден Двокамерників. І вампірка. З командою зомбі.
Релігійний аспект книжки ‒ один із головних. Одна із героїнь раз за разом доводить ГГ, що віра – це тільки прикладний аспект, час, двадцяте століття, коли наука давала кращі результати в прогнозуванні світу ‒ минув, “раціо” людини звичайної ‒ уже в минулому, навіть таке потужне, як мільйони об’єднаних розумів. Якщо віра дозволяє краще розуміти реальність — геть науку.
Герой не погоджується, ба, навіть не приймає цього. Він ‒ з минулого, з середини двадцять першого століття і прийняти нову реальність не може (і, почасти, не хоче). Звичайно, його бентежать, що більшість патентів на високі технології належать саме Двохкамерникам. Хоча ні, не бентежить.
Книжка значною мірою НФ (хоч і менше від “Сліпобачення”), досліджує межі особистості, питання Першого Контакту, взаємодію розумів різних рівнів та потужностей. Ви знали про павука, що вміє думати, наче ссавець? А про те, що якщо приспати одну півкулю, то інша матиме свою особистість, відмінну від основної?
З екологічної точи зору світ, що описаний в “Ехопраксії” ‒ жорстка антиутопія. Від “природи” не залишилось майже нічого, науковці з трудом розшукують незмінені гени, біосфера майже повністю перетворилась в ноосферу ‒ і людина там є джерелом рівноваги. Такої, як треба людині. І, ні. Природа не помстилась, не повстала. Природа ‒ не суб’єкт взагалі.
Вампіри. Вони мені не сподобались ще й в “Сліпобаченні”, тут справа ще гірша. Добре, звичайно, що вони “програмно” обійшли в мозку апаратну проблему “хрестів”, але якось непереконливо. От “не вірю”.
Гарно і доречно описані зомбі. Якщо розумі заважає ‒ логічно від нього відмовитись. Навіщо розум солдату? Краще при вербовці заснути і прокинутись по закінченню контракту. І вижити більше шансів. ІМХО це кращий варіант, ніж в Полковника. (Спойлер: це тільки один із видів зомбі, є й інші)
Про глюки свідомості. Збільшення потужностей розуму означає зростання рівня цих глюків. (Хвилинка самореклами: І. Сілівра, “Межа людини”. Раджу). Людина звичайна, чиї глюки вивірені сотнями поколінь еволюції, може побачити те, що модифіковані новоутворені свідомості не помітять.
Закінчення не сподобалось. Тобто воно логічне і наче випливає із попереднього, але от “не вірю”. Немає відчуття завершеності. Деталізувати не буду, щоб не спойлерити.
Резюмуючи. Набагато “м’якше”, ніж “Сліпобачення”. Настільки ж нецензурне. Ставить купу незручних питань як віруючим всіх конфесій, так і атеїстам (це ‒ рідкість). Сумбурне, дуже важко читати. Періодично читача тицяють носом, що він примітивне створіння і нічого із написаного не зрозумів. Підозрюю, що частково це так і задумано 
Чекаю третю частину: надто багато питань до всього все ще залишилось.
Автор: Ігор Сілівра
Джерело: Facebook
Facebook-спільнота